Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

У лихоманці я ще раз побачив усе, що промайнуло перед моїми очима в останні роки, і навіть те, чого не бачив: розрубані тіла, голодні демони, засуджених, що гниють у землі в підвалах інквізиції… я був за крок від того, щоб сидіти разом із ними, закутий у залізні обручі, здаля від усього, що я люблю, третього дива не буде.

Коли я малював дар вдячності для доктора і, дивлячись у дзеркало, уявляв собі, як могло виглядати моє обличчя, роз’їдене лихоманкою, і коли я змішував на палітрі фарби, намагаючись знайти відповідний відтінок землистої блідості, під моїми вікнами якраз вели на шибеницю лібералів; в інший день я прочинив віконницю, бо потребував більше світла для роботи, й побачив, як унизу знову марширують французи, вислані для придушення повстання дель Р’еґо. Леокадія вся на нервах, бо старший син, тринадцятирічний, зв’язався з бунтівниками — зрештою, що йому ще було робити? Учні та студенти й так не можуть ходити на лекції, якщо не отримають свідоцтво антиліберальної моральності. Якісь дурні вирвали з мурів таблицю із викарбуваними статтями конституції й побили її на друзки, а на вулицях начебто співають: «Хай живуть знущання, віват кайданам, смерть народу, віват королю Фернандо!». Король, який нещодавно був змушений до втечі з Мадрида, повернувся й одразу почав надавати нові титули: Маркіза Лояльності, Маркіза Вірності, Маркіза Стабільності. Начебто його привезли у тріумфальному ридвані, який волочили двадцять чотири молоді чоловіки — відтоді тягання людей іспанськими вулицями ввійшло в моду. Начебто дель Р’еґо не розстріляли: його посадили до кошика, одягли зелену шапку, тягли вулицями за віслючим задом і, врешті, випустили йому нутрощі. Ель Емпесінадо, кастильський забіяка, гроза французьких полків, якого я нещодавно малював у цеглястій куртці із золотими позументами, щирий вусань, був зачиненій у залізній клітці в Роа — коли його вели на шибеницю, він намагався виборсатись, але спіткнувся об край смертельної сорочки і впав на землю. Його так довго тягли за шию, аж він віддав Богові душу. По домах ходять банди, які нищать усі нелеґальні книжки — чи то французькі, чи то надруковані під час дії конституції. Що в цьому дивного, якщо король із братом і дядьком, сидячи у неволі в замку Талейрана, до бібліотеки ходили начебто тільки для того, щоб вишукувати непристойності і видирати їх із обкладинок або різати ножами; коли вони взялися палити Вольтера та Руссо, то мало не пустили з димом цілу бібліотеку; замість читати, вони воліли молитися й вишивати у каплиці покров Богородиці — не дивно, що тепер у них такі помічнички. На превелике щастя, все варте уваги ми забрали на Мансанарес, а в Мадриді залишили саме занудство. Кому б захотілося виносити це й палити? Ну, але якщо можна за це стати маркізом? Інші заснували таємне товариство Ангела Знищення і переслідують кожного, хто має, мав або міг би мати неблагонадійні погляди. Леокадія бачила, як на ринку якомусь чоловіку обірвали бакенбарди й вуса за те, що він мав жовту носову хустинку — його вели потім, закривавленого, з коров’ячим дзвіночком на шиї; іншу жінку за носіння жовтої стрічки роздягли догола й вимастили у смолі та пір’ї. Вчителя Ріполло повісили за те, що він не ходив на недільну службу; під шибеницею встановили бочку з вогнем для нагадування старих добрих часів, коли спалювали на вогні. Я намагаюся про це не думати, намагаюся стежити за рухом різця. Але навіть там бачу, як усі вони відбиваються на лискучій помаранчевій міді.

Ґумерсінда першою довідалася, що Леокадія, врешті-решт, забрала Ґільєрмо та Розаріо і втекла з ними через Піренеї — не знаю, як вона це зробила, але поки вилинялий ведмідь прикотився повозкою з Квінта-дель-Сордо, я вже знав від неї, що відтепер він сидітиме там зовсім самотнім, якщо не рахувати Феліпе та чергової кухарки (всі по черзі звільнялись, бо не могли витримати гумору хазяїна та скандалів хазяйки); він лише обтрусив рукави сурдута, важко сів у крісло й сказав: «Поклич Маріаніто. Я мушу переписати на нього будинок, щоб його не заграбастали, якщо мене заарештують. У сімнадцятирічного хлопчика нічого не заберуть за гріхи діда. Нехай вони думають, що все майно — це лахи, що на мені, й кілька старих пензлів».

Мені здавалося, що маю сумувати й висловлювати йому співчуття; я отримав будинок, але знав, що отримав його тільки на папері, й зрадів із цього менше, ніж якби отримав гарного шпіцрутена або шпильку для краватки — зрештою, теж мені будинок, купка старої цегли і шматок неродючої землі, де Феліпе, навіть якби став на голову, й так не посадить повноцінний сад.