Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Відколи він поїхав, мені сниться більше, вранці я пам’ятаю сни, як довгі історії — немовби мені вже не треба читати, немовби історії самі творяться, множаться; одні картини переходять в інші й народжують наступні, неначе в ненастанному гоні. Я міг би спати цілими днями — але не так, як колись, щоб не відчувати й не бачити нічого, навпаки: щоби відчувати й бачити якнайбільше.

Так багато тут відбувається! Буває, що іноді я засинаю в середині дня, і коли тільки прокидаюся, шкодую, що проспав бодай півгодини; деколи мені здається, що я повернувся в дитинство, коли кожна година приносить щось нове. Якщо я не малюю разом зі своєю Пташечкою і не рисую на камінні биків… ах, скільки людина пам’ятає, попри все! Пепе Ілло, прицвяхований рогами до арени, я бачив на власні очі… Педро Ромеро, дорогий друг, з яким не один… ех, менше з тим. А Сірничниця? Як я міг її забути! Сірничниця, стільки років тому в Сараґосі — знаменита Ескамілья, яка так само чарівливо встромляла шпагу, як раніше, коли ще ходила вулицями, подавала коробку сірників…

Французи, може, й не мають кориди, але одразу ж біля нас є невеличкий театрик, де показують прекрасні п’єски; тиждень тому був Пожирач Мишей — дуже жаль, що я не зробив з нього ескізи; він відгризав їх голівки, випивав кров і кидав решту на пісок або в юрбу — а вчора Вогнетривкий Араб, який приїхав, як я, просто з Парижа: він залазив увесь до печі, після чого, як у тих біблійних казочках, виходив звідти неушкоджений, тримаючи в руках цілком добряче прирум’янену курку, якою потім частував публіку… Леокадії дістався шматочок крильця, і вона сказала, що сама б її краще не спекла.

Люблю на неї дивитися, коли ми йдемо до театрика або на циркову виставу; це я на неї ходжу туди дивитись, а не на Живого Скелета, тобто ходячі кості, обтягнуті шкірою, не на змій і крокодилів і не на канатоходця Геракла. Мені достатньо, що її щоразу гарніше повне, округле личко зворушується в цирку, що до щічок приливає неспокійна, тепла кров — усе, що бачить вона, я бачу відображеним на її обличчі. Я спостерігаю за рухами очей, ледь помітні здригання кутиків губ — і начебто бачу в усій красі Диявола На Коні, Переможеного Ангелом Знищення або крилатого вольтижера Авільйона, що стрибає на трапеції з Мадам Розалі… А скільки радості ми мали з Муніто! Ах, були в моєму житті найкращі мисливські пси з незрівняним умінням приносити дичину, але мушу визнати, що жоден із них не зумів би зробити того, що Муніто, який рахував, грав у доміно, переписував літери та розрізняв кольори. Розаріо найбільше полюбляла виступи пана… пана… як же ж його звали?.. менше з тим — пердуна, який умів вигравати задом цілі мелодії та наслідувати різних тварин. Я, певна річ, нічого не чув, але ми добряче посміялись! Потім ми пішли до Пока на шоколад, на вулицю Кротиків. Мала Розаріо щоразу радіє, що ми йдемо до «Кротиків», менше, мабуть, із самого шоколаду, більше з назви, а я їй не наважуся пояснити, що їхні кротики — це наші «совки», тобто дешеві повії. Що край, то звичай, що край, то тваринки.

Вони тут також мають черевики на колесах, дуже модні серед молоді — видно, як вони їздять алейками і вулицями, щомиті перевертаючись. Люди також відвідують страти, я бачив дві, але нічого нового в цьому не знайшов: я надивився, як у людей відбирають життя, а французький спосіб ні на йоту не здається мені кращим чи милосерднішим за іспанський.

Я написав до Хав’єра, щоб вони обов’язково сюди до нас приїхали — що довше людина живе, то більше цінує радість від перебування з родиною. Якою б вона не була. Але мовчок, тиша. Він відмовляється з огляду на брак часу — ха, з таким самим успіхом він міг би мені це не писати, а пропердіти, як отой пердун із цирку. А я й так би йому не повірив.

Я так довго відмовлявся від подорожі до Бордо, що він сам, сучий син, приїхав. Так нібито на весну розхворівся, що отримав дозвіл на продовження лікування на водах. Мабуть, не на водах, а, наскільки я його знаю, біля бочки з бордоським вином. Спочатку він надіслав листа, підписаного двома лікарями, мовляв, страждає на затвердіння кишківника, пухлину в проміжності та параліч міхура і що зовсім не здатен подорожувати, а я мусив занести це до королівської канцелярії і вручити з кам’яним лицем, мов і не було нічого. Але як тільки він отримав продовження дозволу на рік, то одужав, немов чудесно зцілений усіма дванадцятьма апостолами, й упав нам на голову. Він начебто мусив подбати про призначення йому пенсії з королівської казни, але я вже знаю, що він приїхав тільки для того, щоби устромити носа в не свої справи, трохи розпустити пір’я, насолодитися — навіть не Мадридом, а собою в Мадриді — воркотати й загравати. Розповідав суцільні нісенітниці — про Людину-Скелета, про жінку-велетня, яку показували на ярмарку, ідеально пропорційну, але вищу на дві голови за пересічного чоловіка, про підозрілих типів із шоколадної крамниці, які не мають імен, а тільки прізвиська — Пастух, Доктор, Камізелька… А Маріано та Ґумерсінда слухали його як заворожені, ніби було що. Звичайно, він мусив також набазграти портрет Маріано, хоча вже ледве бачить — коли король прислав придворного живописця Лопеса, щоб той намалював портрет «знаменитого Ґойї», він погрожував, що зараз у відповідь намалює Лопеса. І нічого — артритні пальці, сліпе око. Навіть пензлі й палітру я мусив йому знайти. А як дійшло до діла, то Маріаніто він намалював за одним присідом, старий лис.