Євген Гуцало. Позичений чоловік
І. НЕ ПІВТОРАКОЖУХА Й НЕ ЧОРТИ ЙОГОБАТЬКА
Серед нашого народу, скажу я вам, трапляються всякі прізвища — чудернацькі, химерні, дивовижні, неправдоподібні. Про ніякі — й мови ніякої: вони веселою усмішкою не скроплять вуста, глузливим жаром не запалять очей. А тільки залетіло до вух кому незвичайне чи кумедне прізвище, як, дивись, розгладилися зморшки на обличчі, прокинулося серце, а розум погострішав умить, так і бродить, щоб спромогтися на дошкульний жарт, на перчистий кпин чи солоний дотеп.
Тільки в нашому селі небувало багатий урожай на прізвища, які то хлібом, здається, пахнуть, то дьогтем і смолою під них відгонить за верству, а то квіткою — садовою чи луговою — дурманять. А є прізвища, так би мовити, які начебто самі на городі виросли: Буряк, Гарбуз, Гичка, Хміль. Є прізвища, які, либонь, із лісу прибігли та й прилучились до людського гурту: Лисиця, Вовк, Ведмідь, Борсук. Звісно, не без тих у нашому селі водиться, що з пташиної зграї: Горобець, Орел, Півень. Було ще в повоєнні часи прізвище Сало, та це Сало кудись виїхало на шахти Донбасу, так і не повернулось назад. Зате можемо похвалитись Кендюхом — таким Кендюхом може повеличатись не кожне село, як і прізвищами Макуха, Вареник, Галушка, Довбня, Гайдамака, Буцол, Шепета.
І справді, що трапляється — те трапляється. Ну як, скажіте, жити людині, яку називають Півторакожуха? Хто і з якої причини так охрестив, пошкодувавши двох кожухів, а вділивши саме півтора? Або як має почуватись не жінка, ні, а чоловік, що носить прізвище Панібудьласка? Чия буйна і щира фантазія посадила цю квітку-ім’я, щоб вона росла і цвіла в народній мові, у людських поколіннях і ніколи не переводилась? Або ж Чортийогобатька! Коли поміркувати, то виходить, що батько, глава сім’ї — Чортийогобатька, що діти цього батька — теж Чортийогобатька, що внуки — знову ж таки, хоч круть, хоч верть, Чортийогобатька. А якщо вродлива дівчина завелась у цьому
роду, як їй носити прізвище Чортийогобатька? Звісно, тій, що води з її лиця не пити, ще якось і пасувало б таке прізвище, а от красуні, на яку всі заглядаються?!
Хоч що б там казали мені, а прізвище має личити людині. Либонь, ще ні один Чортийогобатька ніколи не дослужувався до міністра, так само, як ні один Півторакожуха не ходив у генералах. Може, я кепсько знаюсь на історії нашої держави, і хтось хоче заперечити, навести докази-спростування? Доказуйте, спростовуйте, а тільки я однаково стоятиму на своєму, що з жодного Чортийогобатька і в майбутньому не може бути ніякісінького міністра, як у майбутньому не може бути генералів із Півторакожухів.
А хто ж може бути, по-моєму? Ну, коли міністром, то тільки той, хто вже носитиме прізвище не Чортийогобатька, а Батько. А генералом, звичайно, не Півторакожуха, а тільки Кожух!
Ось так...
Хоча був колись у нашому районному універмазі продавець, на взутті стояв, прозивався Розумом. А насправді ж дурний-дурнісінький, як вивернуті кирзові халяви, що блищали на прилавку за його спиною. Або, пригадую, й інші непорозуміння трапляються з прізвищами. Так, служив зі мною в одній роті старшина Волик, загинув при форсуванні Дніпра під Лоєвом, то нічого волячого не мав, а швидше скидався на хитрого рудого лиса, так його позаочі й називали.
А балачка вся ця до того, що моє прізвище нічим не вирізняється з-поміж інших, якими таке славне село наше, сусідні села, вся Україна.
Я — Хома Прищепа.
Сказавши, що я — Хома Прищепа, я, звісно, ще нічого не сказав, а тільки назвав своє ім’я та прізвище. Личать вони мені чи не личать? Не знаю, а тільки звик я до них так, як, мабуть, не звикають до зношених чобіт, до потертих штанів чи облізлої шапки. Та що там чоботи, шапка і штани, коли я призвичаївся до них дужче, ніж навіть до своєї законної жінки Мартохи, а до неї, повірте, я призвичаївся більше, ніж будь-хто інший.
От давали б мені в обмін на Прищепу найкращі в світі прізвища, такі, що звучать чи сурмою, чи барабаном, чи громом, і не взяв би. Називайте Македонським, Наполеоном, маршалом Жуковим — а я не хочу! Називайте Султанмуратом (був у розвідці нашої дивізії такий одчайдух- зірвиголова, що ніколи без живого «язика» не повертався і ворожого тилу) — руками й ногами домагатимусь, щоб не називали. І навіть Венеційським бути не хочу, а всі ж бо й спросоння скажуть, що Венеційський ось уже який рік є начальником районного відділення міліції, його за верству впізнають, дух його через залізну стіну чують.
Читать дальше