Євген Гуцало: Позичений чоловік

— Просила, умовляла, золоті гори обіцяла. Щоб я тебе позичила їй на літо й осінь, на якогось півроку.

Очі мої полізли на лоба — як в отого чортополоха, що з телячим хвостом надумав у вовки сунутись.

— Як то позичила? Чи я підрешіток, щоб позичати? Чи я залізний гак, щоб витягнути відро, яке впало в криницю? Мартохо, схаменись, бо ти вже так допозичалась, наче тебе дурний старорежимний піп хрестив, тільки намарне в воду не впустив.

— Не дурна я і в дурного не зимувала, Хомонько,— горнеться до грудей і шепоче, мов раки в торбі.— Не насправді ж позичити, а про людське око.

— Тому й шепчеш у своїй хаті, щоб тебе на сусідському кутку не почули?

— Не дивись на мене, Хомонько, мов собака на висівки... Трохи поживеш у Одарки Дармограїхи, тебе не убуде, а в нашій хаті прибуде.

— А що прибуде, коли я убуду?

Мартоха, бачу, й далі хитрує, мов дідько в греблі.

— Телятко за тебе обіцяла від своєї корови. А ти ж бо знаєш, яка в Дармограїхи корова — молоко дає, мов сметану, а годувати можна хоч остюками, однаково доїтиметься.

— Та нащо я їй здався, що хочеш позичити?

— Бо знає базари, магазини й нетрудові доходи, то прискіпуються. А так вона тепер усім казатиме, що живе твоїм коштом, твоїми заробітками,— від неї й відскочать причіпки, мов сухий горох од стіни, Одарка й далі внаджуватиметься в горох, а не в сочевицю.

— Я ще ніколи, Мартохо, не був позиченим чоловіком, то й не відаю, як то позичені чоловіки живуть із тими жінками, що їх позичили,— скрушно чухаю свою чуприну.— Значить, пристати в прийми до Одарки тільки про людське око, а з тобою й далі жити не про людське? Легше, мабуть, навчитись орати клепкою...

— Не тільки навчишся клепкою орати, а й товкачем хліб різати, а й ступою латки до штанів пришивати.

— Але ж позиченого три годи назад ждуть.

— Хомонько, думаю, за ту телицю три годи забагато, а так — на осінь та зиму. Якось перебудеш позиченим.

— Дурний дає, а розумний бере.

— Хто зразу дав, той два рази дав.

І, бачу, якщо не вговорила Мартоха, то вговорить. Бо хіба ж мені не знати, що в чужу жінку чорт ложку меду кладе, тому до неї й липнуть? І хоч я вже немолодий собака, а в мене теж дригаються жили, та й недарма кажуть, що в старій печі дідько теж топить. В чужу гречку завжди кортить ускочити, а тут сама гречка до тебе напрошується, і ту гречку звати Одаркою Дармограїхою — не з останніх вона молодиць у нашій Яблунівці!

Мартоха з моїх очей вичитала, що вже ладен пристати на її вмовляння, ладен піти на собачу стежку, і давай підхвалювати Одарку Дармограїху:

— Вона в кропиві шлюб брала, буде тобі в неї так, мов щодня кутя чи Великдень. Сьогодні — кутя, завтра — Великдень, і ні одного тобі дня посту.

— Хіба інших, Мартохо, у Яблунівці нема,— питаю,— що захотіли б її куті і в будень, і в свято? Чого накинула оком на мене?

— Бо хто ще так позичає, Хомонько, як я? Хіба ще є в селі такі, як я, що зичать кожному добра, а собі зла? Та вони тобі й пустої дірки не дадуть! Ходила Одарка Дармограїха по хатах, просила теж позичити на якийсь час, та їм шкода лою — світять водою.

— До кого ж вона ходила? —цікаво мені почути.

— До Нінки Шарпачки, просила дати Шарпака, але Нінка пообіцяла дати їй за царя Митрохи, як буде людей трохи.

— Як бабак свисне -— тоді бачитиме Шарпака.

— Го крутнулась до Ганки Вовчихи, канючила Вовка...

— Теж за теличку?

— За теличку, Хомонько!.. Але ж у Ганки й льоду на водохреща не вициганиш... Хіба що за царя Тимка, як стане земля тонка.

— Добре приспічило чоловіка, раз стільки гасала.

— Так то ж не так для себе, як для сільради... Одарка Дармограїха і до Векли Шпаркої ходила, та Векла винна їй сотню грошей, просила взамін за гроші старого Данила Шпаркого, вмовила Веклу, бо хоч і чортові думки, а слова в неї з маслечком, і так вихваляла Веклу — і що чепуруха, і що господиня. А що? Сам Данило не захотів! Якби ж, каже, якась молодша позичала, то згодився б. Сімнадцятий, бач, йому кортить! А ми, Хомонько, з тобою не такі, я не скупа, а що вже ти щирий!

— Ага, міняєш бика на воли, аби дома не були.

— На теличку! Але ж ти повернешся, а теличку віддавати назад не доведеться. Теличка виросте, стане корів- кою-первісткою, доїтиметься. Е-е, свою корівку тримати — це, Хомонько, як говориться, не станеш вовком орати. Корівка своя — це ж і здоров’я, і сила: нап’єшся сметанки, то не доведеться й руки смолити, щоб чорта втримати, бо таким богатирем станеш. А на старість хіба здоров’я нам не знадобиться? Корівка славна — це ж і від людей повага та шана, щоб не казали, що в тебе, Хомонько, і за вухом не свербить, що ти в ус не дмеш!