Євген Гуцало - Позичений чоловік

— Схаменись, Мартохо,— сторопів,— та хіба я до Одарки на смерть іду?

— Авжеж, не на смерть, Хомонько, а мусиш зодягнутись, як на смерть, бо то найкращий твій одяг. І зелена сорочка, і піджак жовтого вельвету, й черевики свинячої шкіри. І хоч надворі літо, а маєш під сорочку піддягнути теплу байку і теплі байкові сподні, хай дивиться Одарка Дармограїха, що ми не з тих, до кого просилися злидні на три дні, а їх усе життя вигнати не можна. Хай не думає, Хомонько, буцім ти казна-що, яке я їй з великою охотою вступила за телицю!

— Але ж бо совісно в такому одязі...

— Совісно? Ти ж бач, як совість гризе мого чоловіка,— ну прямісінько без зубів! Хіба забув, у чому баба Ягідка ходила на весілля до своєї онуки? Та в смертному своєму вбранні, і була чи не краще за молоду вбрана.

— Таж баба Ягідка характерниця...

— А ти характерник не менший від неї.

Неспроста колись казали про мою Мартоху, коли ще дівувала: голе і босе, а голова у вінку. Тож хоче, щоб і її Хома був, як пан, котрий не жне, не косить, а жупан носить. Де й коли набралась марнославства, без похвальби ні дня не обходиться, забувши, що хвалений борщ надвір виливають.

— І не жалко тобі віддавати мене? — питаю в Мартохи.

— Може, й жалко, Хомонько, але ж хто скуп — той і глуп.

— Я ж тебе люблю, Мартохо!

— І ти, Хомонько-сатано, любіший мені від ясного сокола. Та що вдієш! Назад тільки раки лазять, а я не хочу крутити, мов швець шкурою.

Як стало вечоріти, як сонечко стало горнутись до обрію, щоб на ніч спати покластись, а разом із ним хай би люди натомлені спочивати лягали, почала Мартоха виряджати мене з хати. Насамперед зготувала гарячої води, наказала добре змитись у старих дерев’яних ночвах. Сама намилювала спину та шию, сама й натирала. Далі дала добре випрасувану байкову теплу білизну, ще ні разу не зодягнену,— пахла ця білизна крамницею і фабричними промтоварами. Сорочку зелену я сам зодягнув, а Мартоха гудзики позастібала. Міліцейське галіфе нацупив на свої гандрабаті ноги, а жінка тільки ременем підперезала. Жовтий вельветовий піджак удвох надівали. Мартоха відійшла вбік, сплеснула руками і скрикнула:

— Й зовсім ти, Хомонько, на покійника не схожий! Покійники теж бувають гарні, але ж не такі, як ти!

— Про таких, Мартохо, кажуть: кваша під боки взялася, а кисіль вуса закрутив.

— А чому ж ти, чоловіче, своїх нагород не чіпляєш?

— Та наче ж іду не до клубу на колгоспні звітно-виборні збори...

— Пек йому, моя мати рідна! Авжеж, не на збори, отож і начепи.

Метнулась вивіркою до прискринка в скрині, дістала мої медалі і вправно приколола на грудях і гвардійський значок, і «За перемогу над Німеччиною». Та ще якийсь значок із довгоногим фізкультурником, я цей значок підібрав на вулиці.

— А нащо того фізкультурника приліпила?

— Бо ти, Хомонько, сам як фізкультурник!

Знову одійшла вбік, дивиться на мене, як сорока в кістку, руками сплескує:

— Хрестійбо, не покійник! Не гріх, що й забожилась!

— Чи шпак, чи хом’як, чи перепелиця — що воно за птиця, еге?

— Це ж як Одарка Дармограїха побачить такого — місяць заїкатиметься.

— Еге ж, знає кінь, навіщо голоблі б’є,— підтакую, тішачись і собі Мартошиною втіхою.— Тільки ти скажи, чи документи брати?

— А хіба вона в тебе документи питатиме? І так упізнає.

— Впізнати впізнає, але ж, Мартохо, в наш час хіба є який чоловік без документів? Воно чим більше документів — тим дужча повага.

— Правду кажуть твої вуста, людина без документів — що віл без ярма.

З того самого прискринка дістав я жмут усяких паперів, перев’язаних голубою тасьмою, кладу в кишеню, а Мартоха мені:

— Таж там усякі старі квитанції — і за електрику, і за страховку. Нащо все береш?

— Як більше — наче солідніше.

— Але ж і мені, Хомонько, не можна зоставатись без документів, правда?

Розсортували ми документи: Мартосі — Мартошине, а Хомі — Хомине. Зладнався, можна було б і йти, а жінка хіба так відпустить?

— Не годиться,— каже,—йти з порожніми руками. Краще дарувати, ніж брати! Візьми ось півлітру слив’янки, засунь у кишеню, а також подаруй Одарці мою хустку, яку ти торік подарував мені на жіночий день.

— Але ж подарунки не дарують, та й бачила Одарка тебе в цій хустці.

— Авжеж, бачила, а ти їй скажеш, що передумав! Я вже наносилась, накрасувалась, а Одарці і подарунок твій буде дорогий, і пам’ять!

Вже посутеніло за вікнами, можна б і рушати, а Мартоха в’ється біля мене, мов ластівка, і щебече ластів’їною музикою: