Євген Гуцало - Позичений чоловік

І такий мені цей сон солодкий, що боюсь прокинутись, бо тоді вже не побачу телички на налигачі в руках у моєї Мартохи. Нехай, думаю, верзеться, поки верзеться, бо потім може не приверзтись, а так мені ця картина вподобалась, як вовкові весільна пісня!

— Чого роззявив рота—відчиняй ворота!—сниться мені Мартошин голос.

А я, на свою мишачу бідницю, прокидатись, ой, як не хочу, бо телиці ж не стане!

— Одчиняй ворота — і затули рота! — знову кричить Мартоха, наче вогню вхопила.

Хочу розплющити очі, а вони не розплющуються, бо вже розплющені. Затуляю рота, відчиняю ворота — лишенько, невже не верзеться, невже Одарка Дармограїха, яку і в кориті води не впіймаєш, і справді розщедрилась на телицю? А ми ж бо гадали, що вона смаленого дуба плете!

Завела Мартоха телицю на подвір’я, прив'язала у затінку під вербою й розказує:

— Які ж ми, Хомонько, лихі, що так недобре про Одарку Дармограїху думали! Думали, що вона туману напускає, в живії очі бреше, як отой піп у церкві, аби тебе обманом запопасти. Не вірили їй, аж мало хрести не їли. А вона ж ніяк дочекатись не могла, коли вже прийдуть по її телицю, теж уночі не спала, теж мишей ловила. Та вона зустріла мене з дорогою душею і провела з дорогою душею. Телицю віддала, а в додачу до телиці, Хомонько, ось іще циганських голок цілий десяток вділила, не пожаліла, та ось іще гудзиків десяток біленьких, може, колись блузку пошию, та ще наперсток, щоб голкою пучки не колоти.

Телиця голівкою веселою крутить, а моя Мартоха стоїть біля телиці — і така вже щаслива: справді, щастя, як трясця, кого попаде, того й трясе.

— А чи ти, Мартохо,— виливаю на неї дзбан холодної води,— не продешевила часом? Чи не вийде так, що поживились, мов сірко паскою?

— Хомонько,— відповідає,— може, за цим разом і продешевила, то за другим разом знатиму твою справжню ціну, свого не вступлю. Та й циганські голки на дорозі не валяються.— І лукаво натякає: — Та й хто відає, чи ще хтось поласився б на тебе...

— Хіба що,— відказую,— коли циганські голки в такому дефіциті.

Пішов я в леваду, вжав серпом трави півмішечка, поклав перед телицею — їсть. А ми поставали біля нашої Зірочки— так уже назвали за латочку на лобі — і налюбуватись не можемо. Либонь, так і Мартоху свою не любив, коли була дівкою, хоч, може, й була вона тоді незгірша від цієї телички. А на душі — барабани б’ють, сурми сурмлять, дудки дуднять, радіо гуде!

— Заживемо тепер, Мартохо,— кажу й жмурюсь від щастя.— Свою корову матимемо, а біля корови й ми носа втремо будь-кому.

— Як то заживемо? — зизом глянула Мартоха.

— Уже не вдвох, як досі, а втрьох із теличкою.

— А чи ти не забув, що позичений? Якраз телицю за тебе й маємо. Повинен іти до Одарки сам, якщо не хочеш, щоб прийшла забирати. Та ще й дурну славу розпустить!

— Але ж теличка славна,— гладжу між вухами, а вона слухає і пашу їсть, лиш зрідка поглядає розумними очима колгоспного бухгалтера Петра Зосимовича Варави.

— В гості навідуватимешся до телички, коли така славна,— радить моя жінка.

— А може,— кажу улесливо, з гречаним медком у голосі,— тепер можна й не йти до Одарки? Теличка ж бо в нас, а що нам іще треба?

— Хома ти невірний! — скрикнула Мартоха.— Та що про мене в Яблунівці плескатимуть? Ой, не дивись на мене, мов кіт на каганець, не дивись! Попечемось біля Одарки Дармограїхи, як отой дід пампушкою попікся! Якихось півроку побудеш позиченим у Одарки, повернешся додому. Тоді ти матимеш телицю й Мартоху, а я матиму Хому й телицю. А ота пройда Одарка Дармограїха не матиме ні телиці, ні Хоми, втямив? То тепер скажи, хто мудріший, хто зостанеться у виграші, а хто в програші?

А й справді, як поглянеш, то моя Мартоха— кругом мудра, з такою краще загубити, ніж знайти, але ж немарно, мабуть, говорять, що й на мудрому дідько на Лису гору їздить!

Пишатися самим собою не з руки, але чому б ото не поміркувати: за які цноти і чесноти Одарка Дармограїха випросила мене як тимчасову позичку в моєї жінки Мартохи? Вже розказував про свою вроду, знаєте, що на грибок маслючок схожий, отой, що крізь землю пройшов, червону шапочку знайшов. Звісно, є й гірші від мене, такі, яких сотворив бог, а потім сім день іще сміявся зі свого сотворіння, що таке чудернацьке диво вчудив! А чи візьміть нашого ж таки, яблунівського, Федора Горбатюка, листоношу сільського. Він і справді горбатий, одземкуватий, з очима-павучками, що заплутались у своєму ж таки павутинні, яким усе руде обличчя засновано,— про таких кажуть, що вони гарні тільки тоді, коли обличчям до стіни лежать, та ще спину й ноги накривають десятьма ряднами. А фуражир Ілько Дзюнька (плечі — мов коромисло, груди — мов двадцятивідерна діжка, ноги — мов рубані з граніту стовпи) має, на жаль, фізію таку, що ні людям показать, ні самому подивитись: видать, Ілька Дзюньку біс із-за рогу вдарив решетом, та й ударив так завзято, що велике лице його стало теж схоже на решето з собачої шкіри, геть подзьобане, геть повісповане, а в кожній подзьобинці-віспинці темніє руденька цяточка, наче то й зовсім не цяточка, а мурашка гніздечко собі знайшла. І як тільки жінка живе з ним? А живе! І навіть двох хлопців настарались, здорові такі хлопці, як бугаї, але вони теж тричі рябенькі, теж, видать, перепало їм від біса, що із-за рогу орудує решетом.