Євген Гуцало: Приватне життя феномена

де складається захоплений панегірик людським звичкам і вдачі

Не мудруючи і не лукавлячи, скажемо, що все минає на землі. Вік людський? Вік наш — як година: зоглянутись не встигнеш, як уже збіг, наче вода в лотоки. Молодість людська? Та неспроста, ні, напевне, мовиться, що нове ситечко на кілочку, а як пристариться — садять квочку. Здоров’я людське? Здоров’я, дароване матір’ю, виходить пудами, а входить золотниками, отож, і поміркуйте на скупому дозвіллі, чи багато з отих золотників можна зметикувати пудів!

Як ото дехто тримається за капшук чи калитку з грішми — немов чорт за грішну душу! Але гроші випурхують із рук, либонь, ще проворніше, ніж виривається з пальців казкова жар-птиця, зловлена вві сні. Та не всі покладаються на минущу силу грошей, знаходиться багато таких, що змалечку й до старості дбають про знання, досвід, розум, бо й сила перед розумом никне, бо й маєтки-статки не дорівняються в ціні до золотого слова. Але ж бо, на жаль, із людським віком і розум минає.

А що не зникає, що саме? Адже кожен так хапається за минущу хвилину, намагається втримати, а вони линуть одна за одною невидними сонячними променями, линуть беззвучно, безслідно. Адже кожен намагається приборкати минущу хвилину, і на людській пам’яті хіба не знаходились одержимці, що хотіли її зупинити! Що хотіли її зупинити й поставити так, як стоїть явір у лузі, що хотіли, аби з навічно зупиненою хвилиною стояло й сонце в небі, й усе життя стояло в своїй найпрекраснішій миті.

Людина, либонь, здатна досягнути всього, чого лиш запрагне. Захоче — добром засіє землю, з щедрого засіву зросте щастя, а щастя вродить волю. А вже хтось другий, ненависник добра та волі, напустить такого туману, утне такого мелуна, так перебере міри, що й справді біле здається чорним, а чорне ввижається білим. А вже хтось третій, кому неправда змалечку поперек горла кісткою стає, не вірячи в те, що слон годен літати, сповнюється духу високого і клепле направо й наліво правдою, мов кувалдою, сипле в очі й поза очі щирими словами, мов срібняками,— й таки домагається того, що біле всіма сприймається за біле і чорне за чорне, що знову ж таки всі прагнуть добром засівати землю, аби зростало щастя, аби щастя родило красною волею.

Та найбільший жаль жалить серце тому, що — надбавши землі, худоби, грошей, машин, одягу, харчів — з плином життя свого плавкого, мов вода, людина десь на схилі віку має все втратити, все за вітром пустити, між пальців: і землю, й худобу, і гроші, й машини, й одяг, і харчі. Та чи є хитромудрий спосіб, щоб утримати, не віддати, бо воно ж своє, кревне?! Спосіб, либонь, один-однісінький, усім справіку відомий, та цим способом, либонь, ніхто й не скористався ніколи. А може, й скористався, тільки ми не відаємо? Спробуй знай! А криється він у тому, щоб затримати минущу хвилину, а як затримаєш минущу хвилину — тоді життя твоє стане вічне, ніколи вже не обірветься, а відтак життю твоєму належатимуть небеса з сонцем та зорями, і землі з хлібом та квітами, і пристрасті солодкі й гіркі...

А якщо вже з химерної і жорстокої примхи природи не судилось людині вічне буття, а коли вже людина з неминучою фатальністю смертна, конечна, то чому б не спробувати якомога більше продовжити життя, чому б не спробувати до довгого чи короткого мотузка людського віку, дарованого долею, доточити бодай маленьку ріпичку, бодай пучечку, бодай дрібнесеньке чортійщо? Бо кому ж ото кортить у кутку прясти на тонку, бо нікому не захочеться радіти хлібу, як зубів не стане, бо чи кому буде велика радість із того, що над ним земля пером і йому легко лежиться!

Все має свій корінь-причину. Так само свій корінь-при- чину мають вдача людська і звички людські: вони зросли з бажання зупинити хвилину, доточити своє життя, домогтись якщо не безсмертя, то бодай довголіття. Авжеж, насамперед із бажання якомога вигідніше, зручніше й солодше звікувати свій вік, але в глибокому й темному підгрунті — з бажання опанувати якомога більшу кількість днів, місяців і років. І від цієї нав’язливої турботи, що передається від батька-матері, що не полишає і вві сні, й прищепились у людини звички, якими вона послуговується при цій

нав’язливій турботі, тому-то в неї й виробилась не одна вдача на одну людину, а сотня вдач на сотню різних людей. І, будучи загнаним у кут таким сподіваним чи несподіваним багатством вдач і звичок, котрі, як відомо, і визначають людську долю, автор — перш ніж явити вам феномен свого подальшого красномовства — хоче скласти коротеньку величальну цим свідомим і підсвідомим виявам людського духу.