Євген Гуцало - Приватне життя феномена

Адже Хома Прищепа не мав за плечима ні вищої освіти, ні ерудиції. Він не читав ні Геродота, ні Страбона. В руках не тримав писань Фрейда і Сартра. Поп-музика і поп- живопис для нього білі плями. У своїй Яблунівці не міг бачити жодного фільму Фелліні. Очі його ніколи не розкошували на інкському золоті, яким вихвалялась американська виставка по великих містах Союзу. Ніколи не ручкався з Джоном Стейнбеком і не пив із ним ні коньяку, ні кави на прогулянковому катері «Товариш», який туди- сюди сновигав по Дніпру понурого осіннього вечора. Та що там згадувати про Джона Стейнбека, якщо він і в вічі ніколи не бачив Олексія Коломійця, людину внутрішньої невимовної вроди, відомого драматурга, п’єсою якого «Голубі олені» так захоплювалась рідна жінка Мартоха та багато інших яблунівців!

І нате — його роман лунає з космічного апарата для позаземних цивілізацій!

Я ніколи й нікому не заздрив — ні тим, кому і в будень свято чи кому чорт дітей колише, не брав прикладу з тих, що пишаються, мов корова в хомуті. Ніколи не ввижалось, що в чужих руках завше більший шматок, усе чуже не здавалося смачніше, не заздрив худорбі, а тут... А тут заздрість стала точити і вдень, і вночі. Авжеж, роман той — сіреньке казна-що, перев’язане шовковим бантиком, але хіба оте чортійщо я сам не зміг би зварганити за місяць- другий? Хіба оте химороддя з кованим носом я теж не зумів би спекти на розпеченій пательні свого натхнення?! Почувався так, наче мене ошукано й окрадено, і злодій той — яблунівський колгоспник Хома Прищепа, який украв і кінці в воду сховав. І з природи своєї такий вдався, що підкує дядька, підкує й татка, і перейняв уміння в Дармограїхи, яка вухом веде, а очима пряде.

Треба ж було зловити Хому Прищепу за злодійську руку, а я раптом дивився — й нічого не бачив. Гава-роззявляка! Бо чи вартий грибок маслючок усіх почестей, які впали на голову його? Моя фізіономія, яку штампували б на модних майках, на спортивних сумках, на целофанових кульках та на сувенірах, зажила б значно більшої слави, ніж рядова фізіономія рядового колгоспника. Зрештою, роман «Позичений чоловік» міг бути закономірним етапом творчої еволюції людини, котра зустрічалася з Джоном Стейнбеком і пила з ним у помірних дозах коньяк та каву на прогулянковому катері «Товариш».

Заздрість пробудила найтемніші інстинкти, підняла на дні душі такий чорний мул, про який і говорити соромно. Почувався, наче був волом, а став козлом. Дружина допитувалась: «Ти не вчадів од газу?.. Десь не вдарився, що тобі вчорашній борщ вернувся?» Мені все марилось, що в цю хвилю лукавий Хома Прищепа, в далекій Яблунівці живучи і на колгоспному корівнику працюючи, своїми хитрими руками ось-ось знову обкраде мене, бо вже як пішов раз по кривій стежці, то так і водитиме його. Що саме намірився поцупити цей спритник не з лика в’язаний, я не відав, та, міркуючи логічно, припускав: коли присвоїв «Позиченого чоловіка», тепер намагатиметься присвоїти річ іще коштовнішу.

Якби знаття, що вкрадену в мене книжку він згодом видаватиме за свою, то я вчасно вдарив би по його злодійських руках, простягнутих від Яблунівки до Києва. Та чи зуміє той, хто колись хоч і зазнайомився з Джоном Стейнбеком, та все-таки подеколи буває ні нам, ні вам, ні добрим людям, бо не варт у такий мент і рожка табаки,— отож, чи зуміє той накрити мокрим рядном стару лисицю, яка хвостом і від собак захиститься?

Та коли я хочу, щоб моє ім'я стало відоме позаземним цивілізаціям, то мушу не сидіти склавши руки, бо пізно після літа йти в ліс по малину, а треба вже зараз крутитись, як сите порося крутиться, вже нині слід захиститись — і від великого питльованого калача слави нікому не поступитися своїм смачним шматочком.

де змальовується зустріч із бойовим побратимом у Сухолужжі

Вже тримаючи кермо в руках і ведучи машину в густому потоці автомобільного транспорту, однаково не хотів зізнаватися самому собі, куди стелиться моя дорога. Київ зостався позаду, а за якусь годину-другу їзди проминув і Житомир. Цвіла весна, стояв місяць травень при вроді та при доброму здоров’ї. Чорноземні поля виткали зелені вруна озимини та ярини. По барвистих гобеленах луків мерехтіло живе срібло води. З лісів долинала старовинна народна музика у виконанні різноманітного весняного птаства. Сільські хати у вінках садів здавались чарівними квітами, вигаптуваними на полотняних рушниках. Царська корона сонця увінчувала благословенний світ.