Євген Гуцало: Приватне життя феномена

Величальна ця — весела й гірка, щира й лукава, скупа на почуття і водночас велемовна. І хай вона прозвучить добротворцям, які добром город городять, бо знають, що добро пушить, а лихо сушить. І правдолюбцям, які знають, що правда кривду переважить, які й на рідного батька правду кажуть. І ратоборцям, в яких кров — не водиця, проливати не годиться, та все ж таки їм море по коліна, їм або рибку з’їсти, або на дно сісти. І мудрецям, які знають, де вовк, а де лисиця, які вдатні навіть свого вуха вкусити, які вік живуть і вік учаться, а дурними однаково помирають.

Величальна ця — насамперед, либонь, працелюбам великим, яких ніколи не переведеться на нашій землі. З діда прадіда знають, що труд чоловіка годує, вони, здається, не головами, а руками думають, і всяку їхню думку помацати можна, бо вона то спеченим хлібом називається, то вишитою сорочкою, то дубовим сокирищем до сокири. Ніколи задніх не пасучи, а тільки перед ведучи, вони знають, що краще тепер, ніж у четвер, а тому цілують жінку сьогодні, коли кортить, а не завтра, коли хотіння мовчить; не шукають обсмаленого вовка по промтоварних магазинах і з-під чужої поли не виманюють, а ловлять вовка самі й смалять так, що смалятиною по чужих селах пахне; вони знають, що якогось діла не зумієш, поки не впрієш, а тому, буває, ручаї поту з них цебенять усеньке життя, розливаються струмками, далі річками, потім Дніпром,— і гай-гай скільки зібралось його в Чорному морі! Ці великі працелюби знайдуть скрізь муки на свої руки, на будь-який труд налягають, мов на вільхову довбню, і неспроста кажуть про них, що відпочинуть лиш тоді, коли помруть, бо для них і смерті немає як смерті, то лиш відпочинок... а відпочинок — хіба ж то не замаскована хитромудро праця?!

А ще величальна ця — чесним та совісливим, які заради свого доброго імені здатні багатство пустити за вітром, у вогні горіти, у воді тонути. Бо самою долею їм так суди-

лось, щоб оберігати й шанувати найдорожчий спадок, який їм од предків дістався, а саме — честь і совість, а цей спадок вони ж бо мають зоставити дітям своїм, нащадкам далеким, аби ніколи не переводилися серед народу, аби прикрашали його так, як сині волошки та сокирки прикрашають житній сніп.

Авжеж, людська вдача не обмежується тими, яким уже проспівано величальну, бо де ж це видано, щоб на лузі людського життя зросло тільки дві чи три квітки, навіть якщо вони дуже гарні й пахучі! Проте, поміркувавши та зваживши свої симпатії та антипатії, не станемо, напевне, славити гонор, який і через гріб плюне, який за своїм великим носом нічогісінько не бачить. Не станемо славити й отих, кому не болить чужий біль, хто замотає, зав’яже — й нікому не скаже, у кого душа темнісінька всередині, мов чорний комин. І не станемо стелити добірне зерно захоплених слів перед тими, хто в будь-якому злі неперевершений майстер, хто вдався такий із біса вредний, що при його народженні і півень не співав, хто любить у чужій церкві паламарювати. Цур і пек тим, що в ноги кланяються, а за п’яти кусають, а ще тим лихим та худим, кого ліпше за три милі обійти, хто вміє славно вкрасти — і ще й гарну побрехеньку скласти. Нехай сховаються собі на подзвіння оті, що вроджуються там, де їх не сіють, що за дурною головою таких мозолів на ногах натирають, котрих ніякими мазями не виведеш. І хай Кузьма вбрикне отих, що, може, й косили б, якби за ними косу носили, хто б і заліз у глек по чуже молоко, та голова не влазить, хто шукає вчорашнього дня, а про завтрашній не думає.

Гай-гай, хто тільки заслуговує на величальну — й не на отаку, як ото співає порося в тину, а на таку, що від неї ряст сходить і верба розвивається... Гай-гай, хто тільки геть не вартий величальної, а якщо вартий, то лише голосами болотяних солов’їв годилося б її виводити...

Отже, усе минає, і ця плинність життя завдає людині найдужчого клопоту. Оця минущість буття й спородила вдачі й звички, норови й характери, котрі декому вважаються мало не золотими ключиками, якими можна відімкнути шкатулки, де сховано безсмертя. Й так приміряються тими ключиками, й сяк приспособлюються, бо ж безсмертя — то ж начебто і є зупинена мить, заповітна мрія кожного, хто приходить на цю землю. Хто приходить і б’ється в пошуках істини: навіщо появився тут? у чому призначення нового існування? що є нетлінним у тобі, тлінному?

загине твій дух по твоїй кончині, як і тіло, чи житиме? а якщо житиме, то чи не можна вже сьогодні подбати про вигідніші умови для духу?

Скільки сумнівів, скільки терпкого болю в загадках — і хоч би паршивенький натяк на розгадку, щоб можна було вхопитися за той натяк, як за ниточку!