Євген Гуцало - Приватне життя феномена

Проминувши поля за Чудвами, я в’їхав у Сухолужжя. Збавивши хід автомобіля, роззирався по боках, намагаючись вгадати, де ж тут міститься сільська бібліотека. Адже тоді, коли Соломія навідувалась до знахарчиної хати, щоб, за наказом начальника районної міліції самого Венеційського, попросити в мене вибачення, вона запрошувала до себе в бібліотеку в Сухолужжі. Мовляв, дасть почитати поза чергою роман «Позичений чоловік»! Я всміхнувся при цьому спомині. Дивно, та й годі... Ось чому на душі так, наче ті наші зустрічі, розмови, драматичний пафос її почуттів — щирі й справжні, а не вигадані в ім’я концепцій рухомого театру? Чому на душі так, наче я міг прожити зовсім інше життя, саме таке, яке задумав затятий одержимець, основоположник химерного нового псевдомистецтва?

Здавалось, варто ось зараз відшукати Соломію в Сухолужжі — і це сподіване непрожите життя, яке завжди видається кращим за суще, стане явиною... Я вже мало не зупинив машину, щоб у зустрічного школярика з книжками під пахвою розпитати про бібліотеку. Та вчасно переборов химерне бажання — переборов, неначе сам у пригорщах стиснув своє серце, відчувши глухий, ниючий біль. Машина покотилася через Сухолужжя, й село тікало від мене, западаючи в небуття так, як іще недавно втекла знахарчина хата, Яблунівка, луги яблунівські й поля.

Промайнули Малі Дубові Гряди, розсівшись на горбах, що нагадували рубану віршовану драбинку поета Володимира Маяковського...

Майнула Липівка, наче святкова полив’яна таріль, де майстерною рукою намальовано кожне обійстя й кожну вуличку, садки, ставки, постаті людські...

Кривошиї, вигнувшись біля підніжжя горбів, нагадували старий кінський хомут.

На околиці Гончарів якийсь чоловік підніс догори руку, голосуючи. Я вже мало не зупинив машину, та в останню мить приглянувся пильніше — і впізнав бойового побратима Дмитра Волосюка! Груди його зліва і справа блищали від безлічі орденів та медалей, від нагородних колодочок. Очевидно, всі ці бойові відзнаки він випросив у тих, хто домігся їх ціною своєї крові, хоробрістю, мужністю, мало не наклавши головою. Або ж повіддавали йому якщо не вдови, то діти чи внуки тих фронтовиків, що повмирали геть по війні — від давніх ран, від колишніх травм, від контузій. Дмитро Волосюк стояв на околиці Гончарів у сяйві чужих нагород, які й на його грудях не втратили свого блиску, й нагадував новітнього витязя.

Трудно сказати, чому я не зупинив машину, а проїхав мимо. Чи не тому, що пошкодував Дмитра Волосюка? Адже йому не вдасться обманути мене, адже я знаю про нього якщо не все, то принаймні все.

Майнуло Велике Вербче, далі Білоконі...

Літні села я сприймав як безмежну книгу рідної землі і рідного народу. Кожне село — наче окремий і неповторний розділ. Такий, як Яблунівка з велемудрим і велехитрим грибком маслючком, із роботою на полях і на фермах, із новими та старими обрядами і звичаями, з народженнями людськими й смертями, з пригодами химерними й непорозуміннями ще химернішими, з піснями, з лукавим сміхом та зі словом — дотепним і розумним, веселкової барвистості і небесної незмірної глибини! І якщо розділ цієї книги, пойменований Яблунівкою, такий казково багатий і невичерпний, то яка ж казково багата й невичерпна вся книга, в котрій незчисленна кількість розділів і ще незчисленніша кількість сторінок. Ось щойно я тільки проскочив через кілька таких сторінок, пролетів на машині через Білоконі, Велике Вербче, Гончарі, Кривошиї, Липівку, Малі Дубові Гряди...

Коли й кому до снаги прочитати всі ці сторінки поспіль, щоб відкрився могутній зміст усієї книги, щоб явився дух її у своєму вічному поступуванні вперед, у майбутнє? Хто той богатир і велет? Очевидно, цей богатир і велет — сам народ наш.