Євген Гуцало - Приватне життя феномена

в норові. І людина, і птах прагнуть самоствердження, прагнуть вічності.

Яблунівський Будинок культури білів у сонячному промінні, неначе велетенський морський лайнер, що приплив із далеких водних просторів і тепер завмер у штилі сільського дозрілого літа. Які грандіозні мистецькі ідеї тут народжувались і вмирали, які шедеври творились і руйнувались у прах, бо їхні руйнування і смерть були вже закладені в основі методу рухомого живопису і рухомого театру. Стане чи не стане в майбутньому цей Будинок культури пантеоном новітнього мистецтва, основоположником якого в такому нелюдському самозреченні намагається стати бородатий одержимець із сатанинським поглядом? Де він тепер? Чи не дає часом слідчому свідчення в справі, яку порушено проти нього? А може, шукає адвокатів, котрі могли б захистити, відстояти його принципи? Трудно сказати, проте можна не сумніватись, що він не здасться, що боротиметься, марно сподіваючись на перемогу.

Цвинтарний сторож дядько Опанас вигулькнув із бічної вулички і, вгледівши мою машину, підніс руку. Дивно, яка мандрівочка пахне йому? Спинившись, я мовив у бічне відчинене віконце:

— Вам куди, дядьку Опанасе?

— Та наче нікуди,— промимрив цвинтарний сторож. Проте дивився так, наче мав якусь потребу.— А ви вже, либонь, їдете з Яблунівки?

— Спішив починати, а тепер спішу кінчати,— відказав я непевно.

— Може, ще коли навідаєтесь?

— Чому б і ні?.. Що має висіти, то не утоне.

— Приїжджайте, чоловіче добрий, у нас тут славно,— чомусь зрадів дядько Опанас.— У нас і хліб, і до хліба. Та й люд водиться всякий. А як умрете й на той світ підете — теж не пропадете!

— Як це так: умру—й не пропаду?—отетерів я від почутого.

— А так! Я вам славне місце підберу на яблунівському цвинтарі!

— Он як,— посмутнів я душею, поглядом і обличчям.

— Серед кращих небіжчиків лежатимете, чуєте?

— Чую, чую...

— Бо так ви мені до вподоби припали! — зізнався в добрих почуттях до мене дядько Опанас.— Коли хочете — й калину посаджу вам у головах.

— Спасибі за калину...

— А ще якби радіо провели в кожну могилку, чуєте, то й зовсім було б не злецько. Ви які передачі любите слухати?

— Більше про футбол, про київське «Динамо»...

— Так що приїжджайте! В нас тепер скрізь культура, а буде ще ліпше. Я свою роботу люблю, бо кожен має любити свою роботу, правда? А я — з майстрів свого діла, чоловіче добрий! І я колись помру, то менше лиха знатиму, й мені в головах хтось калину посадить. І прощальне слово скажуть: рив, доки жив, а по смерті його зарили.

Цупкий дебеляка, наче виточений зі столітнього дуба, цвинтарний сторож палахкотів полум’ям смоляних очей, радий, що може потішити людину, здатен пообіцяти піклуватись по смерті...

Попрощавшись із дядьком Опанасом, рушив. Правлячи машиною, захоплено міркував про творчий геній цвинтарного сторожа, котрому, либонь, так і не вдасться реалізуватись та розквітнути. На околиці звернув ліворуч, до ставів на луги, де мене було зловлено колись на шовковий аркан, котрий і досі зберігається в багажнику автомобіля.

Поминувши луг, обернувся — Яблунівка віддалялась до обрію, наче в небуття відсувалась. На прощання я всміхнувся їй, наче рідній, і в грудях затремтів холодний біль...

Хліб у полях уже скосили, стерня де біліла вапнякової барви гострими трубками, а де й золотіла мініатюрними сурмочками — цілі оркестри простирались при самій землі, оркестри тихі, мовчазні. Вимолочена солома пухнатіла кучугурами снігу, поміж яких довгою вервечкою дибцяли гуси, несучи повні вола й сонно покивуючи дзьобатими головами... Курний путівець вивів до траси, тут я звернув ліворуч, і машина моя «Волга», наче космічний апарат, легко полинула в космічному просторі погожого літа, що ось засміялось нескошеною гречкою, спалахнуло випаленою рудою глиною достиглої кукурудзи, тьмяно зблиснуло лавою соняшників, далі заблищало важкою листатою зеленню цукрових і кормових буряків.

Меланхолійний лад душі навівав мінорний настрій, і здавалось, що не тільки це лагідне літо відпливає в небуття і його не можна втримати, а й зникає в небуття щось значно суттєвіше в мені самому: в почуттях і думаннях, у мріях і сподіваннях...

А Яблунівка насправді цього літа склала дивовижний зміст мого життя чи привиділася?..

Село Чудви постало вздовж траси виразною в усіх своїх подробицях явиною, і ця явина невмолимо відпливала назад, бо машина котилась і котилась у неоглядному космосі літа, Чудви видимо обертались на ілюзію, на спомин, на прекрасне марення.