Євген Гуцало - Позичений чоловік

Скинув я свій святковий паркий одяг, нацупив буденне, в якому на обійсті пораюсь та в колгосп на роботу ходжу. Повечеряли ковбасою — та такою смачною, що якби їй крила, то кращої птиці на світі не було б. Запили узваром із грушки-минушки. Мартоха позиркує на мене, я позиркую на Мартоху, мовчимо. Либонь, чогось не вистачає. От наче було — й не стало. В руках тримали, а воно випурхнуло з рук.

— Кому ж по телицю йти? — озиваюся зрештою.

— Тобі, Хомонько, не випадає, бо Одарка така, що може з хати не випустити. Знову ж таки — ні тебе не матиму, ні телиці.

— Ти з нею раду радила, то йди по телицю.

— А як не дасть? А як скаже, що спершу даються гроші, а тоді вже товар?

— Ти їй скажи, що я — товар делікатний. Скажи, що товар просить спершу плату, а тоді вже сам появиться під вікна до неї.

— А як не схоче? — розмірковує Мартоха.— Скаже, що передумала?

— Не пропадемо, жінко. Ти така, що зумієш позичити мене комусь іншому.

— Твоїми вустами, Хомонько, та мед пити! — радіє моя жінка.— Не пропадемо з тобою в житті, як ота гнила колода!.. Хай Одарка взнає, що ми не з лопуцька роблені, а взнає — і не стане м’яти нас, мов сліпий онучу, дасть свою телицю вперед.

Як нам спалось тієї ночі? Правду кажуть: що наяву бредеться, то і вві сні верзеться. Гадаєте, мені верзлась Одарка Дармограїха? Де там! Спалось кепсько — так, наче всю ніч мишей ловив, а коли на якусь хвилю провалювався в чорну безодню сну, то бачив теличку — червону, товстобоку, мов качанчик, із тугенькими ріжками, поміж яких ніжна біла латочка світиться, з настовбурченими вушками-листочками. Очі в неї були лукаві й розумні — як у головного бухгалтера нашого колгоспу Петра Зосимовича Варави, в якого ті очі видаються ще лукавішими й розумнішими тоді, коли він п’є пиво з раками. Так от, теличка ходила по нашому обійстю, цокотіла дзвінкими ратичками, дивилась на мене очима бухгалтера Варави й химерно дуже мекала:

— Хо-ме-е-е!.. Хо-ме-е-е!..

й ще наснилось, як вийшла з хати Мартоха й мовила:

— Ото ще хазяїн! Чи не чуєш, як вона тебе кличе, голодна? Та нагодуй!

— Зараз нагодую,— мовив уголос, просинаючись і зводячись у ліжку.

На диво, Мартоха вже сиділа поряд у ліжку. Обізвалась — і своїми словами приткнула мене так, мов вужа вилами:

— Чуєш, Хомонько, наче мекає...

Ми нашорошили вуха, прислухаючись. Анітелень, анічичирк! Але ж і справді зовсім недавно мекало, мовби чорт із нього лико дер. Гаразд, мені могло приверзтись, але ж не Мартосі, яка, видать, не спала. Посхоплювались ми з Мартохою як ошпарені і гайда на обійстя — десь же воно тут голодне мекало мало не людським голосом: «Хоме-ме- е-е-е!..» Чи само добилось до нашого двору, нюхом чуючи, що тут і шворінь для нього вже готовий; а чи Одарка Дармограїха потай від людей привела та й залишила.

Поницявши біля хати й поза хатою, біля хліва й поза хлівом і не надибавши телиці, понадувались ми з жінкою, мов міхи циганські, а я кажу зозла:

— Якби не спала сном праведника, то наша телиця вже досі б у дворі стояла!

А Мартоха на мене очима так блимнула, наче сірко в пасльоні:

— Я спала? Та я за цілу ніч очей не стулила! Все ждала, поки розвидниться, щоб до Одарки йти. А воно й досі темно.

Ніч і справді ще була чорна, як оті ворота, які колись у давнину декому дьогтем вимазували. Лише з-поза хмар одна-друга зірочка приглядалась до нас дитячими оченятами.

— Знаєш,— озивається жінка,— таки рушати пора, бо мій терпець може увірватись... А що, як Одарка до зорі гайне аж в область, щоб усі магазини оббігати?.. Не можна оце нам, Хомонько, сидіти, як вороні в сливах, треба йти.

Мартоху мов вітром здуло з двору, а на душі моїй так, як ото буває, коли соловей у лісі реве, а ведмідь щебече. Не можу ніде себе приткнути — ні в сінях, ні в хаті, не годен ніде себе посадити — ні на лежанці, ні на ослоні. Еге ж, матимемо ту телицю тоді, як свиня на небо гляне! А може б, мали, якби вчора не злякались ошуканства Одарки Дармограїха якби я цю нічку провів не в своїй, а в її хаті? Ох, якби знаття, де впадеш, то куль соломи підстелив би. І коли вже наші з Мартохою страждання урвуться? Ну чому так на світі ведеться, що є чим думати, та нема об чім? Краще було б навпаки: було б об чім думати — та не було б чим думати!

Та що б там я сам про себе й думав, та що б там і люди про кашу сімейку казали, а моя Мартоха має ума ке трохи, та й я, Хома, теж не без ума!

Знову почало верзтись: сонечко в два дуби над землею підбилось, роса на деревах і на траві блищить самоцвітами, пташки виграють у дудочки та сопілочки, а по вулиці прямісінько до нашої хати Мартоха йде й на налигачі телицю веде. І не скажеш про них, що телиця та Мартоха така пара— як миша з волом, зовсім ні, вони така парочка — як баран та ярочка. В Мартохи моєї очі світять радістю, що, здається, годна вона весь світ спалити на попіл. А вуста в неї так від утіхи тремтять, що, либонь, весь світ зараз довко\а почне труситись — і розтруситься, поруйнується. Біля Мартохи телиця ступає — на лобі латка біленька ніжним світлом палає, двома молодесенькими качанчиками ріжки повитинались, на них сонячне проміння видзвонює, очі в телички й справді лукаві та розумні, як у колгоспного бухгалтера Петра Зосимовича Варави, коли чоловік у чайній п’є пиво з раками, а боки в телиці червоні, лисніють, як надуте зсередини вітром полотнище, і ніжки її так весело ступають по землі — ну, так іще ходять у вчительки Ганни Ксаверівни пальці по клавішах фортепіано, коли вона грає в клубі для художньої самодіяльності.