Євген Гуцало - Позичений чоловік

Гарно сказано: «Не позичай, бо злий обичай: як віддає, то ще й лає». Мудро мовиться: «Якщо обрид тобі хто, позич йому грошей». Але то все не про Мартоху, то про інших, а моя Мартоха страх як любила своїх боржників, страх як шанувала тих, кому винувата була!

А секрет-причину цієї химери тільки я один знаю на всю Яблунівку, навіть Мартоха не здогадується. Секрет-

причина дуже простий, як гола п’ята: всякі позички водять мою жінку з одного кутка на другий, від хати до хати, від людини до людини і дають їй привід і змогу чесати язиком, якого чим більше чешеш — тим дужче йому кортить. Позичками-боргами, дайками-віддайками хитромудра Мар- тоха всю Яблунівку тримає в кулаці, всеньке село приманює до себе, щоб уволю з усіма про все набалакатись.

Любить-бо моя Мартоха гріти зуби на сонці, якби могла, то свою балачку сороці на хвості пов’язала б, щоб сорока розносила.

— Ти, Мартохо, знаєш, що в людей і в горшках кипить.

— Мені, Хомо, з уст, а тобі за пазуху шусть!

— Таким ціпом, Мартохо, тільки чортам тютюн молотити.

— Кажи чортзна-що, аби даром пара з рота не йшла!

— Нащо нам музики, Мартохо, коли в нас довгі язики! Отакого б язика та на підошви.

— Верзи, верзице, поки верзеться.

Правда ж, добре балакати з моєю Мартохою? Але не був би я Хомою Прищепою, якби піддався своїй жінці на поталу, якби вона могла мої мізки закрутити, якби могла порядкувати моїми клепками в голові так, як порядкує горщиками в печі. Язик — то налигач, яким налигують корову чи телицю, і хоч ні в кого немає такого налигача, як у моєї Мартохи, все ж я завжди зоставався неналиганим, кум королю і сват самому міністру.

Гой, Мартоха! Якось пішла до молодиці на сусідній куток позичити глечик молока, вцідили їй свіжого, з-під корови вранці, а поки повернулась Мартоха додому ввечері, то молоко в глечику скисло — бо треба ж було по дорозі кожного здибати, кожного язиком своїм зачепити, набалакати- наговорити-натеревенити-намолоти сім мішків гречаного Г аврила!

Отож, про Мартошині борги та позички.

Хай би з себе ще позичала яку кофтину чи куфайчину, запаску чи блузку, хромові чоботи чи червоні гумові калоші. Хай би з себе не жаліла тернової чи вовняної хустки,

намиста чи ковтків дівоцьких своїх у вуха. А то ж не втримувалась, щоб моє кому-небудь із сусідів чи родичів не подарувати. Шукаю, колись давно було, свого кисета—із зеленого шовку, заполоччю вишитого,— а кисета нема, позичила Мартоха колгоспному конюхові, що солому привіз під нашу хату з поля. Мав я стару, ще з війни принесену, шапку, в цій шапці чи біля гною крутився на короварні, чи по жом їздив на цукрозавод у Велике Вербче,— і десь запропастилась шапка, потім угледів на чередникові, що теличку нашу випасав. Так само й галіфе моє міліцейське синє з нашитими на колінах і на сідниці латками (галіфе Мартоха виміняла була за яйця на районному ярмарку) раптом опинилось на яблунівському нашому мельникові, бо треба було віддячити за якусь послугу.

— Мартохо,— казав своїй жінці,— подарунки за Дніпром без штанів ходять.

— Краще дарувати, ніж брати,— не лізла по слово за пазуху.

— Але ж ти любиш позичати й глину з половини,— дорікав.

— Дарують, небоже, що самим негоже,— вдавалась Мартоха до філософії.—Знаєш же добре: беріть, свате, бо все одно свиням викидати.

Але долі своєї й конем не об’їдеш: як кого схоче — на ноги поставить, а кого з ніг звалить. Якось Мартоха почала так лащитись, так догоджати, як ото здатний лиш лисом підшитий і псом підбитий. Ну така вже добра, що ледве в пазуху не вскоче.

— Що тобі, Мартохо, треба? — питаю.— Чого вертишся, як чорт у баклазі?

— А хіба я завжди не верчусь перед тобою, як сорока на тину? Хіба не стелюсь перед тобою, мов перекотиполе?

— Не завжди сорокою і не завжди перекотиполем. Буває, що коло носа в’єшся, а в руки не даєшся.

— Ой Хомонько-дукачику! Ой Хомонько-карбованцю! Та хіба вже я така слизька, що обома не вдержиш? Ти ж бо хитрий, можеш, мов лисиця, хвостом накритись.

— Та говори, що треба.

— Ха-ха-ха!—сміється Мартоха, світить мені очима, наче свічки ставить — тільки не перед богом, а перед чортом.— Добра тобі хочу.

— Якого добра? Чи не отого добра, від якого шукають

другого добра?

— Одарку Дармограїху знаєш?

— Оце ота хитра, мов щука, та все ж таки не з’їсть йоржа з хвоста?

— Вона, Хомонько! Снить, а кури бачить. Дуже мене просила за тебе.

— Просила?