Яцек Денель - Ляля

Уже зараз будинок в Оліві виглядає інакше. А коли бабуся помре, а помре-таки незабаром, і про це я можу написати цілком спокійно, бо, по-перше, усі ми вже давно змирилися із цією думкою, а, по-друге, вона цього однаково ніколи не прочитає, бо не читає вже взагалі, усе зміниться докорінно. Речі будуть успадковані, і муситимуть знайти собі інші полиці й шафи в інших помешканнях. Стендаль із дарчим написом від Юлека, який протягом останніх тридцяти років стояв корінець до корінця із «Трьома оповіданнями» Флобера, опиниться між іншими книжками. І що станеться з колекцією скла, із цими трьома чи чотирма сотнями ваз, келихів, дзбанків і пляшечок, червоних, синіх, жовто-зелених, із пухирцями та без, молочно-білих, порепаних, немов покритих памороззю?

Коли вона так собі сидить, немов стара китайська імператриця, яка не усвідомлює своєї влади й обов’язків, закутана в якісь пледи й просторі камізельки, така, зрештою, худенька, легенька й тендітна, складно поєднувати її з нашими спогадами, де немає місця на витирання носа, памперси й постійне німування. Хіба що посміхається, тож ми можемо втішати себе, мовляв, вона по-своєму щаслива, але це скидається на розмови про почуття морської анемони чи коралового рифу.

Такий кінець цієї історії. А де ж її початок?

Може, у Лисові? У маленькому, провінційному Лисові, який пахне яблуками-падалками, і який так розчарував мене, коли я зібрався-таки примандрувати до цієї землі обітованої, до Ханаану, чия географія чудово запам’яталася мені з її оповідей, я знав, де була хвіртка, яку відчиняв головою кінь, де вітальня, де кімната тітки Ружі, де погруддя Наполеона й Леніна, де великий стіл, на край якого злодії клали срібло, і де, нарешті, письмовий стіл, з якого дев’яносторічна прапрабаба Брокль проганяла німця. А тут що? Найпомітнішою частиною маєтку був комин, оточений рештками стін, котрі утворювали на землі якийсь нечіткий прямокутник, подекуди півметра заввишки, а де-не-де й сягаючи метра, вочевидь значно менший, ніж колишній будинок, бо серединою, через кілька кімнат, провели межу, і там, де колись стояло фортепіано, тепер росла картопля або гречка.

Ні, може, радше в доходному домі, на такому й такому проспекті, цілком солідна адреса в Києві, де жили три родини: Бенецьких, Карнаухових і Коритків, а мойри обсновували їхні помешкання заплутаною сіттю ниточок?

А, може, зрештою, на цьому дивному просторі, якого я нізащо не здатний собі уявити, бо не належу до «молодих-польських-бунтівних-письменників-що-їздять-на-схід», на цьому химерному просторі, який зветься Україною, де росли відмінні від наших рослини й мешкали не схожі на нас люди, що говорили глибокими, проте співучими голосами, ці вбрані в полотняні сорочки селяни, котрі з кілками й вилами гналися за автомобілем прапрадіда Брокля?

Не знаю, звідки почати мені цю історію, бо ж я починав її стільки разів; і тепер, і десять років тому, коли з апломбом, притаманним чотирнадцятилітнім писакам, вигадав назву: «Польські газелі», бо газель — це «вірш, мов разок перлин», отже, для окремих і заразом об’єднаних сюжетів бабусиних оповідей пасує якнайкраще; нарешті, ще стільки разів, коли я нічого не записував, а лише розповідав моїм друзям, родичам, коханим і пасажирам швидких потягів «Ґданськ-Варшава» й «Варшава-Ґданськ».

Але правда ховається деінде. Історія насправді починається, як завжди, уривками, у прерізних місцях і тілах, яких, переважно, давно вже немає, а її ключницею була досі бабуся. Бабуся, зроблена із солідних, міцних матеріалів, яка після незначних ремонтів і більш серйозного лагодження, ще кілька років тому зберігала стільки чарівності й привабливості, що коли до мене приїздили в гості друзі з далеких країв, я приводив їх саме до неї, бо ж саме вона, між усіма пам’ятками мого північного міста, здавалася найчудовішою.

До безперечних бабусиних достоїнств, у ті часи, коли вона ще говорила, належали початки оповіді. Насправді це була (і є) завжди одна й та сама розповідь, заплутана й потьмяніла під нашаруваннями різноманітних лаків і кіптяви, історія, що починалася в багатьох місцях і, зрештою, ніколи не закінчувалася, хіба що уривалася наприкінці відвідин чи коли западала темрява. Додамо, що настання темряви, тобто кінець розмовам і початок укладання до сну, починається в Оліві найраніше біля півночі й не завжди результативно закінчується, бо велика історія саме тим і цікава, що розлазиться, поширюється, розростається в найнесподіваніших місцях і в найменш очікувані моменти і, власне, це вона нас уярмлює, а не ми її.