Яцек Денель - Ляля

Тут слід дещо пояснити. Бабусина розповідь, як я вже казав, не має жодних рамок чи меж — вона розмита, розгалужена вздовж і вглиб, неосяжна. Ба більше, усе, що тут написано, я переповідав уже багато разів, бо ж чимало з того, що розказувала бабуся, вона сама колись чула від інших. Повторювання прекрасних і мудрих речей саме собою є шляхетним і мудрим, і це така сама гарна риса, як годування голодних, захист тварин, поливання рослин та роздавання милостині.

Але розповідь триває в часі, причому подвійно, по-перше, вона описує минулий час, зужитий, плинний, укладений у вірогідні хронологічні рамки й схеми подій, а по-друге, описує його знову ж таки в часі, у часі розмов. Таким чином тут постає чимало героїв, які спершу здаються неважливими. Знайомі й незнайомі, випадкові перехожі, близькі й далекі родичі, а передусім мої подруги й друзі — не герої, а слухачі. Проте якими ж різними вони видаються кожному з них! Наскільки простішими, позбавленими вишуканості, якщо лише ілюструють події, така собі скорочена газетна версія для потреб пані Владзі чи продавчині на базарі — але які ж вони дотепні, коли бабуся постарається... Ще кілька років тому, коли більшість колишніх бувальців іменин та днів народження вже вимерла, бабуся не раз перетворювалася на божество й королеву вітальні, причому переважно для моїх друзів, ось, чому й вони присутні в цій історії. Зрештою, якщо вони існують у моєму житті — то живуть і в бабусиному, так само, як Ядзя Контримівна або японський шпигун, усі вони чужі, та попри все й близькі люди.

Отож вони виникатимуть, причому геть несподівано. Тому не дивуйтеся, коли якась історія починатиметься з когось одного, а закінчиться кимсь зовсім іншим. У цьому й полягає таємна природа оповіді; схожий початок може означати різні закінчення, а різні початки провадять до одного й того самого фіналу. Усе це належить до великої розповіді, яка починається десь у Києві, за престижною адресою, у великій кам’яниці з каріатидами... і лише вона наводить лад із цими епізодичними, хоч насправді необхідними героями, про яких мовиться. Таким чином, минулий час визначатиме час минаючий.

Є й такі історії, що їх ми розповідаємо обраним. Не тому, що хтось інший не зрозумів би їхньої моралі чи не сміявся у відповідних місцях; не тому, що нам хочеться приберегти їх для особливої нагоди; просто деякі розповіді стрімголов мчать до інших людей, летять, ширяють, спадають на них геть несподівано, вистрибують, як собаки перед довгоочікуваною прогулянкою. Марго я зазвичай розповідаю про духів, про ніжність померлих, про чудові місця й картини, на яких черниці-бегінки в білих чіпцях читають бревіарій, линучи понад нарцисами на внутрішньому подвір’ї монастиря в Брюгге. Басі розповідаю про злостивих тіток, раптові втечі, несподівані повороти подій і перверзійні зв’язки. Скандальні випадки її також трохи збуджують. Радек любить слухати про себе, тому до цієї книжки не належить, зате належить до інших. І так далі, і так далі, кожна оповідка має свого улюбленого слухача, а кожний слухач свою оповідку. Трапляється також, що знаходиться місце, яке слухається найкраще, або час, який відразу чекає на ту чи іншу історію.

Про дідуся Брокля, бабусю Банду чи їхніх дітей я розповідаю Басі в Пельпліні.

Якщо ви не були в Пельпліні, то неодмінно туди поїдьте. Ви опинитеся на маленькій станції, звідки вранці від’їздять повні потяги й приїздять порожні, а ввечері буде все навпаки; дещо далі ви проминете напівзруйнований якийсь там, чи не цукровий, завод, потім невеличку площу, декілька будинків на перехресті, і коли вже перестанете будь-чого сподіватися, то натрапите на величезний середньовічний катедральний собор, котрий, немов цегляна шкатула з химерними склепіннями, містить у собі неймовірні зразки готики й бароко, амурчиків та кардиналів, черепи, нагромаджені в релікваріях, танцюючого Христа й чимало інших феноменальних речей.

Саме там я казав Басі:

— Басю, глянь, яке б це було чудове фото, оте світло з вітражів на лавах у пресвітерії.

Але Бася кривилася.

— Не зможу. Не вийде.

— Зате в Буяка, — дивлюся на неї зверхньо, — вийшло би.

І, звісно, вона робить це фото, і воно вийшло, і тепер Бася ходить бліда й гордовита.

Того дня багато чого сталося. Ми побачили на порозі собору дівчинку... писати про це геть безглуздо, бо ж я повинен розповідати тут про Ванду й Леонарда, і Єву, і Ружу, і так далі, але де ж мені згадати про цю дівчинку? Отож, про неї.