Яцек Денель - Ляля

Початок переважно заплутується, мов якийсь напіврослинний пагін, напівтваринячий хвіст; обвивається довкола предмета, людини, запаху, анекдоту, а потім навісніє, навісніє й пускає паростки, перетворюючись на цілі ліси слів і несподіваних закінчень; нестримний, він безладно розростається, холодить чай, розварює макарони, вимітає з пам’яті важливі справи. Отаке.

Це може виглядати, приміром, так: «Коли я була з візитом у графа Красінського й скинула з геридона араукарію...», або «Коли дідусь Леонард стояв перед царським екзекуційним взводом...». Або, приміром, бодай: «Коли в Лисові якийсь злодюга вирізав сироті з поля всеньку капусту...», словом, ніколи не відомо, де опиниться слухач, що зазирає до середини світу крізь несподівано відкритий об’єктив. Тобто передусім випадковий слухач, бо коли йдеться про нас, то ми історію знаємо: потяту на окремі розділи, проте завжди в щонайдрібніших деталях.

— Уявіть собі, колись прабабуся Ванда, а було їй тоді дев’яносто з гаком, опівдні зникла з Лисова. Війна шаленіє, скрізь німці. Шукаємо тут і там, немає брички, і візника немає. Бігаємо, хвилюємося... чого це ви так дивитеся?

— Бо ми це знаємо.

— Знаєте? — недовірливо перепитує бабуся, проте геть не знічується, анітрішечки. — І як усе закінчилося?

— Вона повернулася від перукаря...

— Справді знаєте, — бабуся на якусь мить похмурніє, але вмить до неї повертається її впевненість, — але ж це пусте. Колись, уявіть собі, бабуся, а було їй тоді дев’яносто... ну, і повернулася. Із перманентом. «Мені вже за дев’яносто, — сказала вона, — і шкода було б померти, не зробивши жодного разу перманенту».

Марго походжає моєю кімнатою з філіжанкою в руках і шукає чогось нового. Коли я в неї гостюю, то роблю те саме. «Звідки це в тебе?» — питаюся. «А що це таке?» — питаюся. Її світ такий гарний і гармонійний, тобто всі його частини однаково досконалі. Марго звуть Малгожата, тобто Маргарита, що означає «перлина», а перлини зусібіч однаково перламутрові.

Тепер вона підходить до тумбочки й бере фотографію.

— На «Колі» купив?

— Ні, це з дому. Випрохав у бабусі, бо залишилися дві однакові.

У мене майже немає її дитячих фотографій. Не уявляю, як виглядала прабаба Ванда, прадід Леонард, дядько Мацей, тітка Єва, тітка Саша, Мілевський, Аполлон з підтяжками, не знаю навіть, як виглядав Лисів. При наступі росіяни, радянці чи совєти, казала бабуся, що росіяни були до революції, а потім хіба що радянський плебс, розпалили в каміні вогонь фотографіями з великої дерев’яної скрині, що стояла в сінях. Згорів знімок Ромусі над копою яєць, які вона мусила щодня, одне за одним, випивати, що однаково не допомогло при її швидкоплинних сухотах, згоріло фото дідуся Брокля у світлому в смужечку костюмі. На знімкові дідусь спирався на лискучий капот першого на Україні автомобіля. Згоріли фотографії батька в незмінному капелюхові на незмінно голомозій голові, згоріли фота мами в широких сукенках, згоріли листівки із чужоземних міст із гучними назвами й репродукції скульптур та картин у кольорі сепії із просторих залів далеких музеїв.

Немає облич. Немає рук. Немає одвірків, столів, картин, стосів журналів і книжок із позолоченими берегами.

Цих кілька, буквально кілька, миттєвих знімків кольору сепії... що ж, бодай це. Прабабуся, випростана мов струна, вузька талія, спирається на чорну парасольку, за нею світло сотається крізь листя чужих дерев, здається, платанів, і напис білим у куточку «Опатія».

Боже мій... Опатія...

— У мами були такі гарні пропорції, — чую за спиною бабусин голос, — такі гарні... здавалася високою, а була така маленька, сягала мені досі, до плеча, коли я ще була молодою, тепер уже, мабуть, до підборіддя, я так малію... проте однаково, глянь-но, пропорції високої жінки, і до того ж, така вузенька в талії. І завжди пересувалася біжка, підтюпцем; не пригадую, щоб вона колись ішла нормально. Коли була хвора, то повільно човгала, так само останнього дня, коли померла, сидячи в цьому фотелі... але щоб просто йшла? Ні. Завжди бігала.

Коли світ був ще дуже молодим, у містах — повний позолоти й ліпнини, на селі — важкий від запаху плодів, що лежали в траві, і коров’ячого гною, люди були меншими. Може, просто не було для чого спинатися, і вони рідше, ніж тепер, ставали навшпиньках, може, живилися, не прислухаючись до мудрих порад щодо здорового харчування й розросталися в іншому напрямку, а може, їм просто байдуже було до вищості, бо все, чого потребували, знаходилося поблизу землі.