Яцек Денель - Ляля

Ми стояли в притворі. Одна стулка широких воріт була прочинена, і крізь ґрати видніло медове черево собору — золотиста збита піна барочних вівтарів, сонми янголів і темні лави.

Бася смикнула мене за рукав. Я озирнувся — дівчинка. Ніби я її вже раніше й бачив, але ж я прийшов сюди, розповідаючи якусь історію, сповнений щастя, що Бася настільки вражена й вразиться ще більше, аж тут ця дівчинка, невідь-звідки прибилася, худа мов тичка, бліда, синювата. На вигляд їй років чотирнадцять. Дівчинка стояла в тіні на кам’яному порозі, між ворітьми й ґратами, майже цілком заховавшись за масивними обкутими дошками так, що я бачив лише, як видніло коліно, довгі пальці, щока й сіре матове око під вузькою повікою. Хоч зараз картину малюй.

Бася тягне мене вбік, нібито якийсь напис показує.

— Гадаєш, вона погодиться позувати?

— Гадаю, ти можеш запитати.

На якусь мить я почуваюся, як дачник з року Божого 1923: східні креси, нужденні діти, шукачі місцевого колориту в бриджах і твідових піджаках. Я відійшов далі, щось там записував до зошита, а Бася вела переговори, а потому робила фото, але це вже не та невимушеність. І знову це видіння: Гуцульщина, 1923 рік і я, котрий каже: «Та ні ж бо, люба Клементино, у цьому, може, і є якась вишукана потворність, якась незграбність італійських плебеїв, проте граційність цього дівчати була настільки більшою, коли вона не підозрювала, що ти хочеш її увічнити... зрештою, чи не бажаєш скуштувати якусь тутешню поживну страву?»

Нарешті нас впустили. Костьол показував, як завжди, якийсь семінарист; молоде воно ще й зелене (як сказала би бабуся). Говорив про якогось Рубенса, що висить у Старій Пінаколаді в Мюнхені. Я сказав йому, що пінаколада теж нічогенька, хоча й необов’язково стара, але в Мюнхені знаходиться Пінакотека. Навіть дві.

— Перепрошую, я помилився. Просто я тут від десятої ранку, — відповів він зі щирою посмішкою, — і встиг уже бовкнути ще й не таку дурницю.

Бася зникла, та за хвилину ми знову зустрілися — я із групкою туристів чемно вже всоте вислуховував, що автор готичних лав помістив свого портрета біля самої землі нібито через власну скромність, але насправді через пиху, бо кожен мусить йому вклонитися, аби побачити, ось воно як. Аж тут і Бася, дріботить від дверей, засапана, нав’ючена всіма своїми торбинками, фотоапаратами, об’єктивами й рефлекторами.

— Її звуть Ліліана Ліліанська.

— Кого?

— Дівчинку. Я їй пообіцяла надіслати фото. І зробила ще одне, усередині. Мабуть, невдале.

Обходимо по черзі всі закутки й схованки; і знову я побачив на портреті Собеського, бенкетуючого сибарита, і знову — християн, яких роздирали хижаки, знову цеглини, до блиску натерті ченцями, котрі гострили об них ножі дорогою до рефектарію.

Час від часу Бася тягла мене за рукав. Або я її. Танцюючий Христос на верхів’ї органа («Е-е-е, не вийде. Та коли хочеш, я спробую»), кольорові плями світла, просіяного крізь вітражі на ажурні лави («Е-е-е, не вийде», «Ну, знаєш, у Буяка б вийшло», «Може, у Буяка. А в мене ні. Зрештою, спробую, чом би й ні»).

— А релікварії, — питаюся, — можете нам показати, отче?

— Ну... я ще не ксьондз.

— Пробачте.

— Дрібниці. Зазвичай ми цього не робимо... — «Аякже, — подумав я, — саме це майже завжди й роблять», — хіба що як виняток...

І я знову стояв перед дерев’яними, схованими у вівтарі дверцятами, за якими височіли черепи, загорнуті в червоний і синій оксамит. А інкрустовані перлинами корони святково поблискували, нагадуючи якусь древню хронологію монархів, переказану гекзаметром.

— Бачиш, — прошепотів я до Басі, — оце і є вічність. Черепи в оксамиті, кадило й зітліла парча.

Та годі вже про дівчинку, яку звали Ліліана Ліліанська, що нам дуже сподобалася, годі про семінариста, годі про музей, де є Біблія Гутенберга й стонадцять готичних скульптур і картин, і де ми зіштовхнулися із жахливим спустошенням, учиненим місцевим реставратором, який готичні вівтарі вкриває фарбою «металік» усіх кольорів веселки, від чого трохи болять очі, трохи зуби, а найдужче душевні органи.

Не знаю, як ми того дня все це встигли, але Бася мені ще розповіла про Льолечка, а я їй про тіток, і це були дуже доречні історії в дуже доречних місцях, як-от сільське кладовищечко, піцерія й станція на додачу. А почалося все невинно.

— Слухай, — запитала Бася, жваво крокуючи, бо так уже вона іноді пересувається, — а ця тітка, про яку твоя бабуся говорила за сніданком, що це за тітка? І чому вона так ненавиділа твою прабабу?