Яцек Денель - Ляля

Дідусь Леонард мав на зріст метр п’ятдесят з лишком, чорне, мов воронове крило, волосся, доки не перетворився на білого ворона: смаглява шкіра й блакитні очі.

«Вандочка, — писав він у щоденнику, що його після дідової смерті моя бабуся з Юлеком знайшли в шухляді вигадливо інкрустованого столика, — уважає, що моє прізвище не Брокль, а граф де Бролі, тільки спотворене, бо в мене така південна врода. Та наскільки мені відомо, то ми від злиднів утікали, можна сказати, на собаках верхи приїхали з Німеччини й осіли тут, Броклі з діда-прадіда, хіба, може, писалося трохи інакше...»

Того холодного січневого дня совєти спалили всі дідові фотографії, тож тендітні м’які тканини, що вкривали його скелет, формально були втрачені для майбутніх поколінь. Я не раз намагався уявити собі цього спокійного, добре вихованого літнього чоловіка (який усе життя скидався на літнього чоловіка, бо таким запам’ятала його онука), поціновувана й колекціонера мистецьких творів, бібліофіла й ерудита, який за освітою був хіміком, а в житті — поміщиком, хоча і те, й інше не вдавалося йому надто добре.

— А старий пан, — сказав мені згорблений старий Тарапатка, коли я приїхав до Ханаану, — у неділю після меси купував під костелом торбу цукерок, і ми, діти, бігли за ним аж до маєтку, бо він усі ці цукерки роздавав... старий пан, це вашої бабуні дідусь, пан дідич.

А пан дідич народився не дідичем, а міщухом, та ще й бідним на додачу. Польською говорив, здається, у першому поколінні, і я геть не певен, чи він не народився в Німеччині. Але якщо навчився говорити польською, то засвоїв і що таке кунтуш, і карабеля, і гусарщина, озвався в ньому якийсь слов’янський дух, і з притаманною вісімнадцятирічним юнакам уявою він вирішив узяти участь у січневому повстанні, після чого загув на Сибір як справдешній польський патріот.

За нез’ясованих обставин дідусь Брокль закінчив хімічний факультет, повернувся із Сибіру, оселився в Києві, достеменно, до щонайменших подробиць спізнав проблеми цукрівництва, дійшов до звання професора й одружився з бабусею Бандою, яка була жінкою дуже розумною, але не надто розвиненою, а потому породив чотирьох дітей і став мільйонером.

Але ті, хто тепер думає, що нещасний Леонард Брокль був старанно закамуфльованою акулою бізнесу, помилився б. Дідусь анітрохи не розумівся на процентних ставках, дивідендах чи курсах; жив, наче п’яне дитя в тумані. Та випадково сталося так, що хтось порадив йому купити чималий пакет акцій певної фірми. Той-таки, або, може, інший випадок спричинився до різкого зростання вартості акцій протягом усього лише кількох днів, бо імперія саме переживала економічний бум. Дідусь, якого це вочевидь розважало, трусонув своїми заощадженнями й докупив ще кілька пакетів. А що акції знову поповзли вгору, то протягом місяця він став одним з найзаможніших людей у Києві.

Так повинні закінчуватися всі історії.

Та, на жаль, вони тривають довше.

Дідусь купив собі цукроварню, автомобіль і великий будинок. Мандрував по цілому світі, скуповуючи картини, лакові ширми, скульптури й меблі; листувався з ученими-цукрівниками в Берліні та Парижі.

— Ото звідти в Лисові ці сорочки, — казала бабуся, складаючи зняті з мотузок випрані речі, які висохли на полуденному вітерці. — Дідусь подорожував Європою й постійно скаржився на тамтешні пральні, мовляв, погано перуть, ставлять штампи де завгодно... Зрештою, я й сама в цьому переконалася, бо коли Юлек віддав у Брюсселі випрати сорочку, вони вліпили йому штамп на грудях, а тоді ще й дивувалися, коли він влаштував їм скандал. Дідусь скандалів не влаштовував, він просто купував стільки сорочок і комірців, скільки йому було потрібно, а тоді повертався до Києва, до Мнина, до Моравиці зі скринями, повними білизни. Іще з Лисова, через багато років, селяни виносили ці сорочки цілими оберемками. Розумієш, білизна сушилася на мотузках, то вони туди-сюди, і половини вже немає. Або вечорами, коли висхлі речі стояли в кошиках під вікном, то вони тихенько прокрадалися, і вранці вже й слід прохолов. Проте шафи однаково були повнісінькі.

Бабуся Ванда, з родини Девйонткевичів, була низенькою, тендітною жінкою із відповідним до її статури розумцем. Вона дожила до поважного віку, дев’яноста років, може тому, що невеличке тіло зуживало час ощадливо, а гучні події виявилися до неї милосердними й оминали її здалеку. Іще коли вона була маленькою Вандочкою, її по смерті батьків віддали до монастиря, великого сірого будинку з товстими мурами й довжелезними коридорами, якими цілими днями прокочувалося тихеньке відлуння кроків черниць і вихованок, щосекунди переконуючи їх, наскільки вони мізерні в порівнянні з Господньою всемогутністю й проблемами посагу. І ото звідти, із цього камінно-дерев’яного релікварію, розташованого десь у східних хащах, де роїлося від демонів-стржиг, та озер, повних потопельників, Вандочку й забрав Леонард Брокль, який повернувся із заслання й вирішив зв’язати себе шлюбною обітницею. А коли Ванда погодилася вийти за німця, той обвінчався з нею перед Богом, щоб жити з нею в радості й горі, не відаючи, що невдовзі він стане мільйонером. Вандочка про це не знала й поготів, бо Леонард принаймні був мужчиною, будував якісь свої плани, мав певні наміри, які повільно зроджувалися у звивинах його мозку науковця; а вона — що ж вона? Хіба сирітка з монастиря, практично позбавлена посагу, може сподіватися мільйонера?