Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Усе це не варто спогадів, важливе лише тут і тепер: мить, коли я вперше за стільки місяців побачив Леокадію, її нестримні кучері, які до неї на світі мала тільки одна жінка! І Пташечка, і будинок у Бордо, спокій після тих місяців невпевненості; на кордоні я думав, що загиджу штани, бачив себе у великій судовій залі зі зв’язаними руками, з головою, на якій стирчить coroza [17] Coroza — шпичаста шапка, яка, разом із плоскінною тунікою sambenito (назва походить від Сан-Беніто через форму, що нагадує бенедиктинські ладанки), становила одяг засуджених інквізицією. На них виписували провину грішника і малювали відповідні символи: у засуджених до смерті через спалення — пекельний вогонь і демонів (такий одяг називається samarra ); у тих, кому зберігали життя після зречення гріха — повернутий вогонь на знак того, що вони уникнули спалення на вогнищі ( fuego revolto ); і, врешті-решт, у посполитих грішників — хрест Святого Андрія (звичайне sambenito , яке з часом почало означати всі види спокутних тунік). — Прим. автора . , розмальована усіма моїми, навіть найбільше потаємними, гріхами… А тепер? Якщо добре піде, то доживу до дев’яноста дев’яти років, як Тиціан — цікаво, чи вдасться мені побити його рекорд?

Я не міг вирішити, залишити його тут чи виштовхати якнайдалі — десять разів хотів донести в поліцію, що він ховається в домі отця Дуасо, що хоче втекти до Франції, хоч усе-таки перебуває на королівській службі, що має коханку, чий син, теж, вочевидь, байстрюк, служив у гвардії бунтівників — і десять разів повертався додому. Ну, добре, не десять — двічі.

Ти будеш зовсім самотній, — думав я. З дружиною, з Маріано, але ж самотній, зовсім самотній, бо нарешті без цього баласту, без цього віслюка, якого, наполовину зігнутий, я мушу носити на спині день у день, ніч у ніч. Лягав спати з передчуттям наближення свободи, а вранці прокидався липкий від поту, бо уві сні бачив, як четверо розбійників чи солдатів грабують диліжанс і вбивають усіх пасажирів. У кожному сні він гинув по-іншому, але однаково страшно.

Аж раптом одного дня він сам мені сказав, що вже отримав необхідні дозволи і з дня на день виїздить. «Дуже добре, — сказав я, — усім варто трохи відпочити».

Одна приховує другу — як у таємному кабінеті Ґодоя, де одягнена maja зникала, розчиняючись у темряві за допомогою передачі та зубчастих коліс і відкриваючи голу maja — Пепіту Тудо з її животом, як у сливки, прорізаним довгою заглибиною, та скошеним бюстом, так, що обидві груді опинялися майже під пахвами — однак тут немає жодного механізму, одна картина зрослася з другою, злилася так тісно, що ніщо їх не відокремить.

Перша невидима: вона стоїть весела, спершись на мармуровий камін, накручуючи собі на палець кучерик. Може, вона танцювала з кимось із гостей, а тепер, поспіхом витерши батистовою хусткою зрошені груди, зсунувши шаль з плечей, відпочиває, чекаючи, поки рум’янець зійде з її розпашілих щік? Вона дивиться, як служниця розносить сорбети, і міркує, які в неї шанси на роман із гнучким танцівником, який так по-геройському носить жовту стрічку лібералів на руці? А може, слухає, як донька грає на фортепіано, і здивовано піднімає брови, що створіння, яке ще нещодавно з неї вийшло — слизьке та крикливе, — тепер вмілими пальчиками вибирає чергові звуки, один за другим, один за другим? Хазяйка життя. Вона має все: повне утримання, спокій від чоловіка, чарівних дітей, невибагливого коханця і стількох охочих стрибнути з нею в ліжко, скількох собі забажає.

Друга затулила обличчя жалобною мантилією — вдова, яка не має права бути вдовою — а той самий лікоть, яким вона спиралась на камін у парадній вітальні помешкання в Бордо, торкається тепер холодної, вологої землі, в якій викопано могилу; якби вона простягнула руку, доторкнулася б до залізної огорожі, якою загороджено ще свіжу могилу. Це не рум’янець, це обличчя почервоніле від плачу. Це не мрії підняли її брови, а розчарування. «Уже? Так швидко?»

Якщо вірити приказці, що правда — гола, хоча це нісенітниця, бо навіть голизна брехлива — то справжня maja ховалася за maja фальшивою, одягненою; тут правда приховує брехню, позаяк саме відчай є твердою кісточкою світу, яка залишиться від зігнилого під сонцем плоду.

Тут, у Бордо, сни зовсім інші; моє життя повертається до мене в повній розмаїтості; уві сні мені здається, що я живу поза часом. У мене трійко малих дітей — Хав’єр, Маріано й Розаріо — та ідеальна дружина, яка є наполовину Пепою, а наполовину Леокадією. Мені наснилася стара картина Хав’єра, широкі плечі гіганта. Армії прокотилися полями, було порожньо; він сидів на кордоні світів, попід зоряним небом, і дивився, повернувшись до мене, немовби запитував про щось або чекав на зізнання.