Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

І ще ця назва: Дім Глухого. Саме для мене. Коли ми зустрілись обоє в нотаріуса, щоб підписати угоду, стали один навпроти одного, зрозумілою стала кожна деталь, кожна зморшка облич, що вдивлялися одне в одне. Двох старих глухарів. Один — селюк, другий — художник, але перед лицем глухоти ми були цілком рівними, це видно було зі швидкості, з якою ми відчитували питання нотаріуса, які уписувалися до наших записників; нам вистачало лише початків слів.

Перейдено всі межі безсоромності, іноді я радію, що мати не дожила до цього. До того, як та жінка хазяйнує в домі, почувається господинею. Липкість жестів їх обох, те, як старий дивиться на неї, як вона крутить стегнами, як гладить його щетину, що росте з вух — бридота. Якби не наполягання Ґумерсінди, яка вперлася, що ми мусимо провідати їх на Мансанаресі, щоб Маріаніто мав де побігати і щоб ми всі «приємно провели час із паном свекром», — ноги б моєї там не було. Але краще, як на мене, погодитися на похід із кошиками їжі на річку, ніж сваритися цілий тиждень згрубша про те саме.

Отже, «ми приємно проводимо час». Отримуємо кімнати; тутешня цегла, випалена на сонці, має специфічний запах, який доводить мене до шалу. Нагріта, вона пахне ще інтенсивніше, я відчиняю вікна, щоб її не відчувати, але вітер несе з полів не лише темний аромат землі, трав, прибережний заростей, але й також цегли, з якої будують тут усе: будинки, паркани, каплиці.

Старий поводиться як закоханий юнак; його життя — це суцільні плани на майбутнє. Він найняв на постійній основі садівника і збудував йому хатинку, немовби не вірив, що в цьому віці все, що садиш, принесе свої плоди, коли він уже встигне зійти під землю в дерев’яній скрині. Якщо він навіть каже: «Ці грушки ми садимо для твого Маріаніто, це його улюблені!», то я переконаний, що у глибині душі він вірить, буцімто натирання молодим тільцем дружини ювеліра поверне йому, врешті-решт, молодість і він ще жертиме ці грушки.

Дивлюсь, як він виходить на полювання з дробовиком, як наглядає за копанням ям, саджання винограду, як доглядає за артишоками, як наказує всім нам їх їсти й нахвалювати, що вони виросли такі великі. Він перетворився на персонажа з «Капричос»; цілими днями я тільки й вигадую назви для наступних карикатур, яких би він сам, певна річ, ніколи б не нарисував і не вирізьбив тонкою лінією на мідних пластинках.

«Люблю твою сивину»: товстий старий борсук, який пнеться на опасисту maja , а та однією рукою гладить сиві пасма на його спині, а другою дістає ніж, аби позбавити його гаманця.

Віслюк у напівзруйнованій стайні: «Моє королівство». Ні, це кепське.

Коваль, який кує кайдани, що заплутують йому ноги й ростуть щоразу довші й довші, кільце за кільцем: «Працьовитий».

Або maja з писком свиноматки і дідуган із животом, що вилазить із штанів, і спітнілою шиєю, який вдивляється в неї: «В її очах любов!». Добра назва? Придумаю кращу.

Я працюю над цими ґравюрами день у день. Усе обмірковую, від розстановки сірого та чорного й аж до найменших рисок шрафірування у глибокій тіні. Просто я ніколи не сідаю за стіл із мідною пластинкою в одній руці і з різцем — у другій. Мені це ні для чого не потрібно, достатньо, що я бачу кожну з цих композицій, коли отак, вихилившись у вікно, намагаюся не помічати запаху паленої цегли і міркую про білу пляму або тінь, відірваний від цього дому, від саду, від хтивого дідугана, бодай у цьому невеличкому діапазоні — вільний.

Із дідусем ніколи не сумно. Він не примушує мене читати. Розповідає про знамениті бої биків із часів, коли він був іще молодий і всі дівчата його любили. Ми ходимо разом на полювання і він вчить мене стріляти — каже, що в мене його око і що хоча він тепер не такий влучний, як колись, незабаром навчить мене цього і знову Ґойя буде першим стрільцем Мадрида.

Іноді ми ходимо по саду і сміємося з тата, але дідусь заборонив мені повторювати це іншим, особливо у присутності тата, тому я й не повторюю; але коли ми їдемо на село, завжди багато сміху.

Мені б хотілося, щоб дідусь був моїм татом, а тато кимось чужим, кого минаєш на площі й думаєш: який сумний чоловік, такого краще добити, щоб він довше не мучився.

Цього разу було близько. Доктор Арріета за вуха витягнув мене з липкого місива, в яке я занурювався. Лихоманка в жовтих шатах, зате з чорною блювотою, й одразу ж за лихоманкою стоїть її стара знайома, кирпата свашка. Збирайся, дідугане, казав я собі, не побрикаєш ти вже в цьому падолі сліз, жодної лінії не виведеш, жодного артишока не посадиш. Але мене вилікували. Я лежав у ліжку, загорнутий у сурдут, під моєю червоною ковдрою, бо ще мить тому дрижав від холоду, а тепер обливався сьомими потами й казав собі: годі. Я присягнувся, що як тільки одужаю, то візьму ноги в руки і виїду якнайдалі з цієї проклятої частини світу.