Яцек Денель - Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя

Лише опинившись на відстані простягнутої руки, вони розуміють: те, що заливає їх блиском — монстр. Це можна помітити в їхніх округлих очах. Деякі навіть тоді цього не бачать.

Щоразу інші війська тяглися через випалений ґрунт, між полями, засіяними зерном зі споришем, кров усмоктувалась у пісок, немовби хотіла досягти центру землі, а через нашу вуличку, а потім через міст Сеґовії проїжджали чергові повозки, чергових заможних дам везли прогулянкові карети із щільно зачиненими вікнами, з-за яких не було видно ні банта, ні пасма волосся, ні жодного блиску діамантової брошки.

Ніщо не могло вивести його зі стану самовдоволення. Він відновився на посаді королівського живописця, зробив величезну серію ґравюр із боями биків, день у день щось рисував. Якщо не рисував, то віддавав накази старому Феліпе, який тоді, зрештою, зовсім ще не був таким старим, а потім стежечками переходив до кущів малини та до артишоків, піднімав гілочки, обнімав, цілував.

«Закоханий у ріпу» — віслюк, що скорчився в поклоні перед зеленню.

Ніщо й ніхто не міг його зворушити. Якийсь активіст звинуватив його у співпраці з французами, бо за наказом Пляшки він допоміг вибрати з королівських колекцій найцінніші твори, які пізніше вислали ненаситному курдуплеві до Парижа — він з легкістю виправдав себе тим, що, крім кількох шедеврів, на які й так вказали окупанти, витягав з підвалів і горищ найгірше лайно. Хтось іще доніс, що він отримав від Пляшки баклажана — отримав, але не носив; він роздобув листа від парафіяльного священика, кількох свідків — і все пішло як по маслу. Якийсь чинуша вишпортав у головному складі секвестрів картини, винесені з палацу Ґодойї, та полетів до Таємного штабу суду інквізиції, мовляв, такий-то намалював голу бабу — його навіть збиралися віддати під трибунал інквізиції, і нічого. Не було жодних наслідків. Урешті-решт, це саме його чотири картини висіли на тріумфальній арці, через яку король в’їхав до Мадрида. І хоча цей новий король його ненавидів — зрештою, взаємно, — платня першого королівського живописця текла нескінченним струменем. А вимагалося від нього небагато: набазграв якесь гігантське полотнище з Радою компаній Філіппін, на якому килим і стіна цікавіші за обличчя короля та чиновників, але хтось інший працював постійно при дворі, малюючи нудні урочистості та міністрів у фраках, на яких видно кожну ниточку золотого позумента. Клієнтів і без того не бракувало. Приїздили англійці та французи. Просили показати картини, а він увесь надимався, пиндючився, розпускав пір’я і наказував витягати старі й нові полотна, не жаліючи компліментів для самого себе. Не було доброго слова, якого він про себе б не сказав.

Усі ці хороводи водилися перед моїми очима, немов уві сні: кімнату перед майстернею перетворили на передпокій, там велися лише тихі, побожні розмови. Немовби за мольбертом стояв не хтивий дідуган, що залицяється до молодої жінки, стругає їй дітей, спітнілий, глухий, як пеньок, а якийсь рятівник, маг, до якого приходять по пораду.

Він умів завоювати прихильність справді всіх, без винятку. Чи можна уявити собі щось огидніше?

Мадрид — це місто не для старої людини. Як не зламаєш ногу на дірявій бруківці, то послизнешся на купі сміття; тут ніхто не прибирає, абатство Святого Антонія випускає на самопас свиней, які порпаються в купах гнилих відходів або сполохані гуркотом екіпажу мчать наосліп вуличками і збивають з ніг перехожих. Улітку все шкварчить, як на сковорідці, взимку багнюки та гною по кісточки. А досить виїхати на Мансанарес, як усі великі вельможі, й уже можна подихати свіжим повітрям, уполювати перепілку або зайця хоч і з вікна вітальні, якщо він підійде близько обгризати паростки на городі. Сам король, світлої пам’яті Карлос IV, про мене сказав: «Цей мазій має ще більшу пристрасть до полювання, ніж я!». Це зобов’язує.

Пташечка матиме де сваволити, по садочку походить, у тінь голівку покладе, подихає не міським смородом і пилом, а запахом скошеної трави й дозріваючих вишень… а я теж не подумав раніше, щоб вирватися з міста й купити щось недороге та скромне! Зрештою, в цьому віці я маю право спокійно передихнути і з’являтися при дворі тільки тоді, коли там насправді потрібен; король не повинен економити на посланцях. А той, хто хоче мати портрет Ґойї, може трохи завдати собі труду — це одразу ж за мостом Сеґовії, там, де колись був монастир Ангела Охоронця. Дуже добре, монастир — саме для такого відлюдника, як я. Двадцять вісім fanegas [15] Fanega — міра площі ґрунту (0,643 га). — Прим. автора . орної землі, сад, невеличкий, але зручний будинок, такий, щоб ми там легко помістились утрьох із Леокадією та Розаріо і щоб було де переночувати Хав’єру з Ґумерсіндою та Маріаніто, коли вони приїдуть із міста… дві криниці, одна на подвір’ї, друга — на городі, зрештою, досить великому — чого ж іще сподіватися за шістдесят тисяч? Усюди довкола життя, молоді паростки, дозріваючі фрукти, на які я можу дивитися годинами… Ха, я завжди казав, що маю трьох учителів — Веласкеса, Рембрандта і природу. Веласкеса я маю в королівських колекціях, Рембрандта — у ґравюрах, а природу мав тільки тоді, коли виходив на полювання з Мартіном. Тепер я матиму її під самим носом, під моєю великою кирпою, якою винюхуватиму всі її таємні запахи.