Маті Унт - Прощавай, рудий кіт

Коли тітонька говорила про свою молодість, у її голосі завжди бриніли жаль і сум. Здавалося, вона й сама не вірить у те, про що говорить, але намагається переконати себе. Тітонька випросталась і всміхнулася. Аарне зрозумів, що перша битва позаду. Спогади викликали на обличчі тітоньки дитячу усмішку. Тітонька розчулилась. Це була її найбільша слабість.

— Іди сюди, я розповім тобі…

Аарне сів у крісло. Тітонька, мабуть, думала, що хлопець сяде поруч неї, і відстань трохи збентежила її. Але вона опанувала себе і невдовзі полетіла у країну молодості, наче бджола до медового дерева.

— Пам'ятаю, вчилась я в останньому класі гімназії… На вулиці Лай — тепер це, здається, вулиця Мічуріна — завжди попадав мені назустріч один юнак. І раптом він звернув на мене увагу. І після того щоранку дивився… і ще як! Я була гарненькою — у мене ж високі вилиці, це ознака чистокровної естонки… Так ото цей юнак дивився… І я почала ходити до школи іншою вулицею…

— Ти це хотіла мені сказати? — спитав Аарне.

— Так.

— Навіщо?

Тітонька всміхнулась.

— Я хотіла тобі розповісти про любов…

— Навіщо зараз, уночі, розповідати мені про любов? До того ж… Ну гаразд…

— І в тебе ще вистачає зухвальства… — повільно мовила тітонька Іда.

Аарне підвівся.

— Скажи, будь ласка, що я такого зробив, що? До чого вся ця розмова, га?

— До чого? Я вже сто разів тобі казала: в усьому має бути порядок. Але говорити тобі — все одно що до стіни. Так-так… Твоя мати довірила тебе мені, я відповідаю за тебе. Коли щось станеться, то, будь ласка, хто відповідатиме? Ти хоч сам розумієш, що робиш?

— Ні.

— Ти цілісіньку ніч десь швендяєш. Позавчора ввечері тебе бачили в кіно… з дівчиною. Чи не збираєшся ти одружуватися?

— Прошу…

— Не подобається? Хто ж вона тобі? Гуляща дівка?

Тітонька заговорила зовсім іншим тоном. Здавалося що це інша людина. Перед Аарне стояла жінка, сповнена ненависті і ревнощів.

Аарне підступив до неї. Він бачив лише одну пляму у всій кімнаті — обличчя тітоньки Іди. Тітонька, нічого не помічаючи, вела далі:

— Чого тобі не вистачає? Чого? — Її слова лунали як докір. — Чи про тебе не дбають, чи тебе не люблять? А ти йдеш шукати цієї любові і ніжності невідомо до кого!

Аарне вже не чув її. Забувши про свою внутрішню дисциплінованість, він крикнув:

— Хто гуляща дівка? Хто?

— Тітонька намагалась триматися спокійно. Вона має виграти цю битву. Аарне стояв перед нею, судорожно вчепившись у спинку стільця.

— Що ти розумієш у любові? Що? І ти, ти кажеш — гуляща дівка? Як ти смієш!?

І враз тітонька Іда стала непохитною. Вона стиснула губи у біло-рожеву смужку — це було схоже на посмішку — і мовила:

— Хлопчакам завжди море по коліно. В їхньому віці це природно. Я знаю… Ти не перший. Оцей твій запал, Аарнечко, не дивина.

— Ні, тітонько! Тобі ніколи море не було по коліно! Не було ж? Чому ж тоді ти так кажеш? Чому?

Тітонька Іда раптом відчула слабість. Вона більше неспроможна була грати у зверхність і внутрішню силу. Аарне відвернувся. Йому захотілося одчинити вікно. Та вікна були вже заклеєні папером…

Він оглянувся і побачив: у куточку на канапі, як дитя, плакала стара жінка. Аарне стояв і дивувався, що її сльози не відчували у нього ніякого співчуття. Надто гнітючою була вся історія осінньої ночі у старому будинку.

«Якась мелодрама, — хотів він усміхнутися, але побоявся. — Невже я й справді став таким безсердечним?» Він збентежився. Вся ця сцена здалася надто негарною.

Він підійшов до тітоньки.

— Гаразд, я прошу пробачення…

На квітчастому килимі смішно і сумно лежалі в'язання.

— Ну, я більше не буду. Не знаю навіть, як це сталося… Я просто не стримався…

Тітонька все ще плакала.

Аарне відчував, що ця стара жінка чимось близька йому: з тітонькою Ідою пов'язано багато чого з дитинства Аарне. Вона ще близька йому… Чи надовго?

Нарешті тітонька повернула до Аарне мокре обличчя:

— Якби я це знала раніше, коли ми разом гралися… Якби… я це… знала, коли тобі показувала місяць… Якби я це знала…

«Ну й що? — раптом подумав Аарне. — Якби ми знали, то припинили б гру… Якби ми знали, то зараз були б спокійні…»

У Аарне не було більше ані найменшого бажання зрозуміти тітоньку. «Якби я знав… Якби я знав, що буде важко». Він думав зовсім про інше, коли сказав:

— Ну, будь ласка, прости мене, повір мені…

Він повторив ці слова кілька разів. Було вже близьке другої години ночі.

Нарешті тітонька погодилась помиритися. Вона ще довго щось говорила. Що саме — того хлопець не міг потім згадати. Він стис її тонкі тремтливі пальці ще раз, пообіцяв «більше так не робити» і забрався в ліжко, до ладу й не зрозумівши, що йому більше не можна робити.