Маті Унт - Прощавай, рудий кіт

Аарне не відповів. У повітрі кружляли тонесенькі сніжинки, небокрай посірів. Падав перший сніг. По довгій паузі Індрек знову заговорив:

— У тебе дивний погляд на сучасну літературу. Справді, пошуки заради пошуків не потрібні. А соціальна функція літератури?

— Що це таке?

— Ми вступаємо фактично у нову епоху. Ми боремося. І література вказує і спрямовує цю боротьбу. Література — бюлетень боротьби.

— Хто тебе цього навчив? Не вигадуй!

— Ти знову за своє?

— І часто це тобі кажуть?

Аарне ледве стримував злість. Його гнівило все: іронічний погляд Індрека («Як він вважає!»), тоненькі сніжинки, що настирно лізли у вічі, і взагалі весь цей бездіяльний день.

— Хіба я винен, що мене виховували у дусі вульгаризації?

— Дурень. Не вигадуй! — мовив Індрек. — Ти сам не віриш у те, що кажеш. У тебе є голова на плечах.

І знову Індрек мав рацію. О, ці суперечки…

…Надвечір Аарне згадав про Майю.

— Звідки вона? — спитав Індрек. — Хто вона?

— Із Талліна. Хто? Не знаю.

Вони довго йшли мовчки. Нарешті Індрек сказав:

— Аарне, мені здається, що ти любив Еду…

— Звідки ти… це взяв?

— Мені здається… — Індрек багатозначно звів брови, — Так чи ні? Га?

— Може й так…

Сніг вкривав тоненьким білим шаром замерзлу землю. На вулиці запахло нафталіном. Чого це Індрек почав розмову про Еду?

— Тобі не подобається Майя? — спитав Аарне. У запитанні причаївся страх і готовність до бою.

— Не знаю, я ж її зовсім не знаю. Але, якщо сказати одверто, то…

— То що?..

— Еда подобається мені більше. А як ти вважаєш? Вона все-таки розумна дівчина…

— Чого ти підкреслюєш слово розумна?

— Так, нічого…

Аарне вичікувально дивився на друга. Та Індрек нічого не додав, і він продовжував його думку сам:

— Крім того, у Еди є гарний кавалер…

— Це ненадовго.

— Звідки ти знаєш?

Індрек усміхнувся.

— Я все знаю!..

Цього вечора вони розійшлися, трохи досадуючи один на одного, але жоден з них того не показував.

Сніг устелив землю. Вітер ганяв поземку. Так тривало кілька днів. Та ось уранці земля знову стала чорною і мокрою, і у темряві хлюпотіла вода.

Аарне і Майя були раз у кіно, раз на вечірці. Хлопець дивився на спокійний, самовпевнений профіль дівчини і думав: «Хто вона? Звідки взялася?» Вони мало розмовляли між собою, тільки дивились одне на одного/ Аарне спитав:

— Як тобі фільм?

— Так собі, — байдуже відповіла дівчина. Вони не відводили очей одне від одного. Майя справді вродлива.

— Що тобі не сподобалось?

Питання лишилося без відповіді. Інколи Аарне замислювався, чи справді у них різні інтереси. Звісно, так думати безглуздо. Відчувалося, що Майї приємно теревенити на щоденні побутові теми. Аарне намагався з цим примиритися. А може, то й ліпше? Не буде ж він примушувати цю милу дівчину мудрувати, як роблять його друзі і він сам. Адже хороше щиро сміятися, жити без ніяких проблем…

— Ти знаєш, що у тебе гарні очі?

— Знаю.

Майя жартівливо притулилась головою йому до плеча.

— І тобі про це багато казали?

— Авжеж!..

— А хтось цілував твої очі?

Аарне відчув, як смішно тремтів його голос.

— Ні, здається, ні, — прошепотіла Майя.

— Тоді це зроблю я!

— Божевільний! Прошу тебе, не треба!

Вони притулились до кам’яної стіни старого будинку, від якої тягло холодною сирістю. Танув сніг, навколо вуличних ліхтарів мигтіли жовті кола.

Аарне відчував губами тремтливі очі і лоскотливі вії, а потім її губи… Дивна мить. Губи дівчини відповідали йому соромливо, несміливо…

Коли він одпустив Майю, вона вже не тікала від нього, а всміхнулася якось сумно і зітхнула:

— Навіщо ти це зробив? Поганий хлопчисько…

Потім погладила його розпашіле обличчя і потягла за руку.

Вони пішли в туман. Сирість охолоджувала палаючі щоки. Неба не було видно, ноги ступали по мокрому снігу. Аарне почав розмову. Він говорив багато, наче хотів надолужити втрачене. Відчувалося, що він щасливий. Майя слухала його і тихо всміхалася.

— Знаєш, Достоєвський любив такі ночі… Він любив туман, у якому обличчя людей видаються зеленими й хворобливими…

— Бр-р! Мені холодно… Майя підняла комір і заховала в нього обличчя.

— Тобі подобається Достоєвський?

— Не знаю, я його не читала…

— Не читала? Хочеш, я принесу тобі?..

Майя погладила його руку.

— Мені зараз ніколи читати. У мене взагалі обмаль часу…

— Що ж ти робиш?