Маті Унт - Прощавай, рудий кіт

— Тихе?

— Ну, не зовсім… але все-таки! Здається, ніби якесь відстале. Особливо зараз…

— Не ображайся, але мені Тарту подобається, — сказав Аарне.

— Чого я маю ображатися… Ти ж корінний тартусець.

— Ні.

— Ні?

— Я зі справжньої провінції, — кинув хлопець провокуюче, готовий прийняти бій.

— Ну тоді звісно… — сказала Майя.

— Що?! — Аарне зупинився. Йому здалися у голосі дівчини ноти зверхності.

— О, нічого, — засміялася Майя. — Ви неправильно мене зрозуміли.

— Можливо, — відповів хлопець, хоч насправді він нічого не зрозумів.

— Тоді добре… — Майя замріяно дивилась на небо. — А Таллін зараз дуже розрісся… Вечорами у кафе повно людей… Вночі у місті світло, виблискують вогні.

— Тарту незабаром теж буде таким, — якось по-дурному бовкнув Аарне. — Тут багато нових будинків.

— Казарми, — зауважила Майя. — Мені не подобається мешкати в такому будинку.

— Збудують кращі…

— Ніколи!

— Чому? — спитав Аарне.

— Так.

Вони звернули в маленьку вуличку, їхні кроки і голоси притишував густий зелений живопліт.

«Яка примхлива дівчина», — подумав Аарне. І разом з тим відчував перед Майєю якесь благоговіння… От як! дурниці!.. Він не знав, про що далі говорити.

— Ну, я дома, — раптом сказала Майя.

— Вже?

— Так.

Майя, усміхаючись, подала руку.

— Ми ще побачимося, світ такий маленький, — пожартував Аарне.

— Авжеж, — прошепотіла Майя і знову зайшлася сміхом.

— Чого ти смієшся?

— Гарний настрій…

Вона засміялася ще голосніше і зникла за воротами.

Прокинувшись у неділю вранці, Аарне побачив, що сонце давно зійшло. Минула вже десята година. За вікном, на тлі блідого неба, погойдувалися голі верхівки дерев. У кімнаті тихо, тітонька Іда, мабуть, кудись пішла. Аарне довго дивився на гілки, що гойдалися за вікном. Поступово згадав учорашній вечір і Майю.

Ніч розділяє два дні — вчора і сьогодні, робить їх зовсім чужими. Аарне пригадував тільки якісь незв'язні звуки, безглузді слова і руки Майї. Відчував легке хвилювання. Таке хвилювання буває перед далекою дорогою, коли на перон вокзалу на холодних рейках під'їжджає потяг і ти останню мить бачиш рідне обличчя, відчуваєш потиск руки і дотик губ. Очікування перед далекою дорогою…

Було чверть на одинадцяту, коли до кімнати увійшла тітонька Іда.

— Аарне, будь ласка, зараз же вставай. Юнакові не годиться так довго вилежуватись у ліжку, це призводить до поганих звичок.

Вона заходилася поливати квіти. Аарне склав ковдру і простирадло, схопив їх разом із розкладушкою і поніс до сусідньої кімнати за шафу.

Коли Аарне о пів на другу ночі прийшов додому, тітонька спокійно спала. Вона, звісно, могла й прикидатися. Але одного разу тітонька сама призналася, що спить спокійно, коли знає, що Аарне на вечорі.

Була неділя. Надворі дув холодний вітер. Аарне перегортав запилені томи книжок. І чого тільки не було на цій полиці!

Кіплінг, «Книга джунглів»…

«Німецька окупація в Естонії», видано після війни.

«Кімнатні рослини».

«Острови майбутнього».

Костянтин Пятс [5] Костянтин Пятс — президент Естонії в період буржуазно-націоналістичної диктатури (1920–1940). . Автобіографія.

Аарне взяв срібний томик із серії Нобелівських лауреатів і подивився на мудре обличчя старого чоловіка. Тагор…

Щира пісня моя, та, з якою до тебе приходив,

недоспівана знов залишилась.

Лютні я кращі дні віддавав,

срібні струни ладнаючи,

Тільки такт був не той

і мелодія часто зривалась,

Хоч у серці палкому

шалене бажання жило.

Нерозквітлою квітка зосталась,

а вітер зітхає.

Вони з Індреком вештались по місту, розглядали перехожих, шукали в кафе знайомих, але нікого не зустріли. Небо посіріло і нависло над землею.

Раптом Індрек сказав:

— Знаєш, із тебе можна було б книжку написати.

— З глузду з'їхав? — кинув Аарне.

— Чому?

— Чому! Не варто марнувати час. Що в мені є? І взагалі, я деморалізована особа.

— Не кокетуй!

Аарне пильно подивився на друга.

— Так… Розумію. Може, я й кокетую, можливо. Але, якщо говорити об'єктивно, я майже негативний образ.

— Не дотепно! — засміявся Індрек.

— Ну, що можна про мене написати? Що?

Індрек посерйознішав.

— Ти — людина пошуків.

— Що з того? Кожен шукає. Образ людини, яка шукає, нікому не потрібен. Навіщо ті марні пошуки? Зараз потрібен позитивний герой.

— А хіба шукач — негативний?