Маті Унт - Прощавай, рудий кіт

— Як ти зі мною розмовляєш! Як… ти… зі мною… розмовляєш…

Аарне вже шкодував, що завдав болю старій жінці. Хоча б вона ще щось сказала чи принаймні підвела голову… Аарне попросив би пробачення… Але тітонька плакала і не підводила голови. Тоді Аарне тихенько вийшов.

Тітонька почула рип дверей і підвела голову. Витерла сльози, наділа окуляри і знову взяла до рук наполовину вже сплетену кофту. Вона думала про те, що молодь геть деморалізована. І їй було шкода, що Аарне, якому вона хотіла бути за матір, потрапив під вплив темних сил. Тітонька прагнула боротися, але ніде не було видно конкретного противника. Вона не могла змиритися з поразкою; вона вірила, що доля дала їй шмат глини, з якої неодмінно треба щось виліпити.

Аарне пішов у школу на комсомольські збори.

На зборах якийсь чоловік розповідав про роботу бригад комуністичної праці. У нього був тихий хриплий голос, і його важко було слухати. Чоловік говорив про використання вільного часу.

— Дозвілля ми проводимо тихо й культурно. Всі разом читаємо вголос газети, граємо в шашки.

Іво нахилився до Аарне і зашепотів на вухо:

— Запитай, чи вони самі читати не вміють?

— Замовкни, — теж пошепки відповів Аарне. Однак Іво все ж мав рацію. Можна збожеволіти, коли дні, тижні і місяці минатимуть отак спокійно і культурно, коли люди не знають ніякого клопоту і тільки вголос читають газети. Хіба так буде при комунізмі?

Аарне повернувся до Індрека:

— Скажи, при комунізмі ми житимемо тихо і культурно?

Індрек не зрозумів і перепитав:

— Що, що?

— Ну, просто так. Цей чоловік говорить про майбутнє, він же представник майбутнього. Я скажу тобі відверто, мені подобається комунізм! Але виступ цього представника смішить… Скажи, мабуть, я просте короткозорий?

— Ти маєш право сміятися, бо народився в сорок третьому році.

— Що?

— Ми — етап, розумієш? Ми живемо на межі двох світів. — Індрек багатозначно здійняв угору палець. — Через те ми багато чого не розуміємо… Наші спадкоємці вже не будуть сміятись. Разом з нами вмре останній сумнів і почнеться загальна ясність.

— Ти віриш, що все буде так просто?

— Так. А нас простить історія, — усміхнувся Індрек.

Та Аарне не міг погодитися з цим.

— Який мені сенс тоді жити? Хіба я жебрак історії чи якийсь напівпродукт? Послухай, а може, я неповноцінний екземпляр людини?

— Звідки мені знати… А цього чоловіка я розумію. Він і сам не відає, чого хоче. Для нього важливо, щоб життя було спокійне.

— Ясно, — кивнув ходовою Аарне. — Болота осушено, моря опріснено, на вулицях білосніжні будинки. Ревнощів нема, сліз нема, всі задоволено усміхаються, всюди плавно походжають досконалі тіла в античному одязі. Так?

Індрек посерйознішав.

— Не перегинай. Це вульгаризація. З чого ти робиш такі висновки? Зі слів цього чоловіка?

— Ні, ти почитай наші фантастичні романи.

— Що ж тобі не подобається в них? — спитав Індрек.

— Світле життя.

— Я тебе не розумію. Тобі не подобається світле життя?

Аарне не збирався здаватися.

— Але ж повинні бути якісь турботи!

— Будуть. І в цих романах вони є.

— Можливо. В основному це турботи про ракети чи ще якісь таємничі світи. Скажи, як ти вважаєш: людина зостанеться людиною? Я не вірю, щоб вона змінилася. Чому про це не пишуть письменники?

— Немає смислу писати про це в романах, — осміхнувся Індрек.

— Чому?

— Це нікому не потрібно. — Він штовхнув друга ліктем і прошепотів: — Кінчай! Директор уже чверть години дивиться на нас.

— Де він?

— Там, позаду. — Аарне оглянув зал, шукаючи директора.

І враз побачив очі…

В актовому залі школи двадцять вікон. З них далеко видно простір. Все навколо заніміло, стомлене своєю нерухомістю. З портрета на стіні залу дивиться старе, розумне обличчя скрипаля.

Побачити очі вісімнадцятирічних набагато серйознішай річ, ніж очі тридцятирічних. З часом очі стають дзеркалом душі або звичайним органом почуттів. А у вісімнадцятирічних… Що скажеш про них?!

Отже, двадцять третього жовтня увечері Аарне Веенпере побачив очі дівчини.

Вони примусили хлопця знову й знову озиратися назад. Зовні він став сміливіший, а в душі — боязкіший.

Якось Андо запитав:

— Скажи, як у світі знаходять одне одного двоє людей, котрим судилося зустрітись? Чому їхні дороги не розходяться?

Певне, він мав на увазі Інгу і себе. Андо непохитно вірив у фатальну любов, що не залежить від людей, створених одне для одного.