Маті Унт: Прощавай, рудий кіт

— А що ми робитимемо завтра? — спитав Харрі.

— Спершу треба закінчити це поле…

— Машина! Вставайте! — крикнула несподівано, так, що всі аж здригнулися, Еда і кинула великим кукурудзяним качаном у Тійта.

Справді під'їхала машина. Дорогою Аарне все ще думав про Еду.

Увечері на руках від роботи виступила кров.

— Хлопці, ходімо по яблука! — запропонувала ввечері Хельві, коли Корнель вийшов з кімнати.

— Ходімо!

Це було прекрасно.

Вони пішли вп'ятьох: Хельві, Еда, Анне, Харрі і Аарне.

Ніч видалась місячна.

— Цікаво, чи є десь собака? — запитав Аарне.

— Не знаю, мабуть, там… — Хельві рукою показала на ворота дикого саду.

Земля була тепла і волога.

Тихо.

На гілках шелестіло пожовкле листя. Десь далеко гавкав собака. Більше ніде нічого. Осіннє село спало.

Раптом вони попали у зарослі лісової малини.

— Обійдемо! Йдіть з цього боку! — зашепотів Харрі

Аарне заліз у кущі і одразу загубив усіх з очей. Відхилив гілки, виглянув обережно, озирнувся.

— Кого ти шукаєш, чи не мене? — почувся зовсім близько стишений голос Еди. Місяць зайшов за хмари, і Аарне не бачив обличчя дівчини.

— Де всі наші?

Еда знизала плечима.

— Я не знаю, сама шукаю… Виходь звідти, — мовила вона серйозно і, взявши Аарне за руку, потягла вліво. Приємно тримати Еду за руку.

— Ну йди ж!

Затріщало гілля, і тоді десь зовсім поруч загавкав собака. Еда і Аарне кралися в глиб саду, спотикаючись об якесь груддя і коріння. Вони зовсім забули про своїх трьох супутників. Собака сердито гавкав. Рука Еди була все ще в руці Аарне. Еда й не намагалася її вивільнити.

Вони зупинились і прислухались. Собака гавкнув ще кілька разів і замовк. І тоді стало зовсім-зовсім тихо.

— Т-с-с…

Більше ніде нічого…

З-за хмар знову визирнув місяць. Аарне помітив, що він стоїть зовсім поруч з Едою, і відчув на своєму обличчі уривчасте дихання дівчини, побачив її великі карі очі. Він розумів, що треба щось сказати, і не знаходив потрібних слів. Але сказати треба зараз же, цієї миті…

— Едо… Ти гарна дівчина…

Він наблизив своє обличчя до Еди і раптом виразно, побачив її очі, губи, все обличчя…

Хто не звідав самотності, той не зрозумів мене. Це вітер скидає не листя з дерев, а мої думки. Це не старий сад з старими яблунями, а переповнена теплої темряви річка, куди можу опустити і вимити руки.

— Облиш! — суворо мовила Еда і відсторонилась.

Аарне відчув, що червоніє.

— Чому? — спитав і тої ж миті зрозумів, як наївно прозвучало це запитання.

Еда опустила голову.

— Аарне…

— Що?

— Зрозумій, я не можу тобі цього сказати… Будь розумником. Добре?

Аарне не встиг і рота розкрити, як Еда перестрибнула через купу хмизу і кинулась до хати. Мить минула. Еда знову стала Едою. Лукавим поглядом зиркнула на Аарі й побігла по нічному саду.

Загавкали собаки. У дверях Еду зустріла Кріста.

— Де ви так довго були? Всі давно повернулися, ми за вас вже хвилювалися…

Вони зайшли до кімнати. Еда мотнула головою, витрушуючи з волосся листя.

На столі лежало кілька яблук.

— Так мало? — запитала Еда.

— Яблуньки молоді, ми не хотіли їх псувати… Це все, що Хельві напхала у свої тренувальні шаровари. А ви, здається, прийшли зовсім з порожніми руками!

Аарне здвигнув плечима і ліг.

Сонний Іво розплющив очі і сказав:

— Хтозна, що вони там робили… Подивіться на Еду і Аарне. Бідний Аарне… Едо, і тобі не соромно, га?

Далі говорити він не міг, бо Еда кинула на нього цілу купу одягу і сама сіла зверху. Почався загальній гармидер. Летіли подушки, черевики, все, що попадало до рук. Звільнившись, Іво мовив:

— З глузду з'їхала!

Але це було сказано без зла. Всі знали Еду, і ніхто не ображався на неї. Навіть Аарне. Він був задоволений, що зчинилася ця метушня, пилюка від якої ще й досі літала в повітрі. Якби не це, він не наважився б дивитись на Еду.

Вночі Іво і Віктор говорили про містичні аеродроми в Африці. Дівчата не спали і слухали їх.

Опівночі за вікном виплив великий круглий місяць. У кімнаті пахло соломою і парфумами.

Наступного дня закінчили роботу на кукурудзяному полі й почали копати картоплю. Дощило. Грязюка налипала на чоботи, і ноги важко було відірвати од землі. Увечері Андо і Аарне йшли додому берегом озера. З одного боку — сіра вода, з другого — ліс, під ногами жовтий пісок.

— Це все-таки здорово, — мовив Аарне.

— Що?

— Все. Жити — це здорово, — повторив Аарне, нахилився, набрав повну жменю камінців і кинув їх далеко в озеро. — Все здорово.