Маті Унт: Прощавай, рудий кіт

І знову тітонька Іда почне плакати, адже вона до свого дому впустила «троянського коня» нової епохи.

— Куди ти? — спитав хтось несподівано. Аарне підвів голову і побачив прямо перед собою двох дівчат і хлопця. Це були його колишні однокласники — Сійрі, Леа та Івар.

— А ви куди?

— Надумали в кіно. Ходімо з нами, — запропонували Сійрі.

— Я завтра вранці їду.

— Ну то й що, ходімо! Ми теж їдемо… Аарне завагався на якусь мить, хоча в думках одразу поклав собі, що піде з ними…

Фільм був пустий і після чвертьгодинного нервового напруження привів до «happy end» [2] «Happy end» (англ.) — щасливий кінець. .

У залі спалахнуло світло, загуркотіли стільці.

Білі ночі скінчилися. Повітря було вологе і тепле, у темряві шелестіло листя. Зірок не було видно; з півночі насувалася велика чорна хмара. Перед клубом валялись недокурки.

— Що далі? — запитав Івар.

— Не знаю. — Аарне здвигнув плечима.

Постоявши трохи мовчки, Івар зненацька повернув назад до дороги.

— Зачекайте, я піду додому по мотоцикл…

— Облиш, це забере багато часу, — мовила Сійрі.

— Він же мешкає тут за рогом… — прошепотів Аарне.

З освітлених вікон клубу долинали екзотичні пісеньки. За кілька хвилин яскраве світло фар вихопилося з-за рогу вулиці, й Івар хвацько під'їхав до невеличкого товариства. Мотоцикл форкнув і замовк.

Леа іронічно спитала:

— Ну, тепер, мабуть, будемо кататися вчотирьох? Івар знизав плечима.

— Для початку можна і вдвох… Сійрі, ти не хочеш проїхатися?

Дівчина не примусила себе довго умовляти. Загуркотів мотор. За мить вулиця опустіла. Аарне трохи образила поведінка Івара. Біла сукня Леа світліла в темряві. Дороги не було видно, під ногами траплялися камені, грязюка. Ступати доводилось обережно.

— Тобі сподобався фільм?

— Так, — відповіла дівчина. — Фільм гарний.

— Згоден, — мовив Аарне. — Ти теж їдеш завтра?

— Так.

— Куди?

— До Талліна.

— Що ти там робиш?

— Працюю.

— Он як…

— А що ти робив улітку? — спитала Леа.

— Працював, — відповів Аарне.

Прощаючись, Леа зупинилась. Мабуть, вона чекала ще чогось, але хлопцеві не було видно її обличчя.

— Ну що ж…

— До побачення, — мовив Аарне і подав руку.

— До побачення, — нерішуче мовила дівчина. Аарне повертався додому, жалкуючи, що взагалі вийшов. Але заспокоював себе тим, що все одно не заснув би.

Упали перші краплі дощу. Аарне глянув на захід. Край неба там полум'яніла вузенька червона смужка. Стало і смішно і сумно. Пішов дощ. Через добу Аарне зустрінеться зі своїми друзями.

З Андо.

З Індреком.

З Едою… Чому з Едою? А й справді, чому він думає про Еду? Дурниці!

Аарне не захотів турбувати маму і поліз на горище сараю. Було вже близько дванадцятої. По даху шарудів дощ. За стіною вітер шелестів деревами і вдаряв мокрими гілками об дах. Настала осінь.

Зустріч з тітонькою Ідою була саме така, як передбачав Аарне. Потім — кава і тістечка.

На столі сяяла сніжно-біла скатертина, на ній три філіжанки з паруючою ароматною кавою, бутерброди і порізаний кекс. За столом сиділи тітонька Іда, її майже сліпа сестра Амалія і Аарне.

— Мама здорова? — поцікавилась тітка Амалія.

— Так, — відповів Аарне.

Тітонька Іда обчистила яйце, акуратно зібрала шкаралупки і зауважила:

— Лінда теж має завтра приїхати… Для неї домівка така люба, що вона вже запізнюється на два дні.

Аарне вловив у цих словах якийсь докір. Він приїхав у місто ще за два дні до початку школи, а Лінда… Вона, як і Аарне, мешкала у тітоньки Іди, отож була сусідкою Аарне. До того ж вона — його однокласниця.

Тітонька Іда дуже любила Лінду.

— Лінда буде гарною матір'ю, — часто казала вона. Оце й усе, що тітонька могла сказати. Можливо, думав інколи Аарне, цього й досить… Можливо.

Після сніданку тітонька прибрала посуд, акуратно склала білу скатертину і сховала її в шафу. І вони перейшли до вітальні.

За два роки тут все стало звичним: старі м'які меблі, фіранки на вікнах, великий, на всю стіну, килим, пеларгонії і алое на підвіконні. Цокання годинника із світлим циферблатом. Нічого не змінилось… Ні весна, ні літо не зазирнули до цієї кімнати. Тиша… На полиці мирно стояли поруч «Земля і народ» Сірге, «Земля батьків» Гайліта, «Промисловість ЕРСР на піднесенні» і «Пробач, Лоорі» Куртс-Малера, над усім витав ледь вловний запах куряви, пожовклих книжок і порожньої пляшечки від французьких парфумів.