Маті Унт - Прощавай, рудий кіт

— Одверто кажучи, нічого, — Майя трохи зніяковіла. — Дні такі короткі, одразу ж темніє. Тато не пускає мене пізно з дому… В Талліні завжди пускав… А тут не дозволяє, каже — побачимо…

— Не розумію…

— Я сама не розумію, любий… Ну, каже, що спочатку треба знайти якогось доброго знайомого, тоді надійніше. Інакше з'являться непевні друзі і…

— Непевні? Що це означає? А я теж непевний? — спитав Аарне зацікавлено.

Майя засміялася.

— Можливо… У нас дуже, порядна сім'я, як каже батько…

— Хто твій батько?

— Як це хто?

— Ну, де працює? — уточнив Аарне.

— Він головний бухгалтер. Якась установа з довгою назвою, «Вторпромголовсировина»… А твій?

— Помер.

— Хм… А мати?

— Колгоспниця. Банально, чи не так?

Аарне стиснув руки в кулаки. Майя заперечливо хитнула головою і раптом мовила:

— Ну от ми знову дома!

— Вже?

Аарне огледівся і тільки тепер помітив, що вони стоять коло Майїного будинку.

Густий туман спотворив усі обриси, і білі будинки з мансардами стали до невпізнання однакові.

— У вас гарний будинок, Майю… Ти любиш свій дім?

— Звісно, — здивувалася дівчина. — Чого ти про це питаєш?

— Просто так… Але якби мені довелося вибирати — приватний будинок чи великий державний, то я б вибрав останній.

— А я перший, — сказала дівчина. — Чому тобі не подобається такий маленький гарний будиночок?

Аарне не міг цього пояснити. Замість відповіді він спитав:

— А ти можеш пояснити, чому тобі подобаються ці маленькі будинки?

Дівчина крутила рукавичку.

— Можу. Власне, тут і пояснювати нічого… Знаєш, коли приходиш сюди увечері, вночі, вранці… чи будь-коли — завжди відчуваєш, що приходиш додому. А оті великі будинки, там… там грюкають зовнішніми дверима, товчуться над головою, сусіди варять капусняк… Коли вийдеш з дверей, на сходах на тебе витріщаються різні типи… Ну, досить?

— Звідки ти про це знаєш?

— Уявляю. Чи ти не згоден?

Аарне мовчав. Довкола стояла тиша, тільки з гілок дерев падали на дорогу краплі. Вдалині блищав чорний асфальт.

— Що ти на це скажеш? — не вгавала Майя.

— Що? — розізлився Аарне. — Знаєш, я інколи вечорами йду на околицю. У центрі ще горять вогні, а там тиша! Темрява! А всього пів на десяту! Дощечки, вивіски… Застереження: «Злий собака!» Пусті вулиці… Іноді завиє собака на місяць, і це все!

Майя слухала його, широко розплющивши очі. Аарне ніяково спинився.

— Ти образилась?

— Ні. Але я вважаю, що ти не маєш права лаяти всіх цих людей. Хіба вони винні, що люблять тишу? Звідки ти знаєш, що вони погані? У тебе ж самого нема такого будинку!

У голосі Майї знову пролунали чужі нотки.

— Немає. Це правда.

— Ти мстиш тим, у кого є власні будинки. За що, Аарне?

І знов хлопцеві забракло слів.

— Коли ми зустрінемося?

— Коли хочеш.

— Завтра?

— Згода.

Аарне хотів обняти Майю, але вона відсторонила його і прошепотіла:

— Тс-с! З вікна можуть побачити…

Потім грюкнула хвіртка, загавкав сонний пес, клацнув замок. Аарне трохи постояв перед будинком, ніби жалкуючи про щось. І пішов додому.

Біля воріт тітоньки Іди він за звичкою глянув на годинника.

Пів на першу.

Чи справді такий довгий був цей туманний вечір?

Аарне завагався. Він уже двічі тягнувся рукою до того місця, де мав бути ключ, і не дотягувався: боявся що там пусто. Нарешті наважився.

Ключ був на місці!

Аарне відімкнув двері, зайшов до передпокою і зустрівся віч-на-віч з тітонькою Ідою. Вона стояла в нічній сорочці і важко, схвильовано дихала. У кімнаті за її спиною дзижчала на коротких хвилях якась англійська радіостанція.

— Заходь, — сказала тітонька Іда. — У нас буде довга і сумна розмова.

Ця ніч була як божевільний сон.

Тітонька сиділа на канапі, закутавши ноги ковдрою, і витирала очі. На її обличчі наче було написано: «Власне, нам нема про що більше говорити», і разом з тим воно світилося якоюсь надією. Нарешті вона почала, вимовляючи, певно, заздалегідь продумані слова.

— Аарне, я не хочу звинувачувати в усьому тебе. Зрештою, ти не винен, що тебе не навчили дотримуватися порядку… Мати просто розбалувала тебе своєю мавпячою любов’ю… А ти не можеш оцінити цього… Так… — Вона перейшла на офіційний тон. — Але я не знімаю з себе вини. Так. Я мала б більше вимагати, поки ще було не пізно… — Тітонька витерла очі. — Ну, та все це минеться. Все минає. Я знаю, я й сама була молодою… Адже не завжди мені було шістдесят років… Так. І якби ти інакше ставився до мене, то і я б тебе більше розуміла.