Маті Унт - Прощавай, рудий кіт

— Якщо так піде і далі, то, звісно, ні, — посміхнулася Лійві. — А що ти сам думаєш?

— Що ти говориш про мене! Я останній, хто закінчить.

— А хто ж винен? — втрутилася у розмову Кріста, що саме викручувала під краном ганчірку, якою витирають класну дошку.

— Звідки я знаю…

— Ти сам винен, — сказала Лійві.

— Диви, яка розумна… — Харрі скочив на стіл перед Лійві. — А якщо я не можу вчитися? Хто в цьому винен?

— Все-таки ти… Хто ж ще? І взагалі, що це за розмова: не можу вчитися?

— Мене не примушували вчитися.

— Дитячий лепет, — зневажливо кинула Лійві. — В одинадцятому класі пора самому знати, що ти хочеш!

— Харрі має рацію… — Андо тарабанив пальцями по розбитому склу на столі. — Три роки від нас нічого не вимагали. Так? А зараз вимагають. І чи я винен, що тепер у мене нема бажання?

— Звісно, винен, тобі вже сказали… — Лійві сунула папку під пахву.

— Облиш… Три роки вчилися, готували до кожного уроку стільки-то сторінок, плюс стільки-то рядків. А тепер кажуть: узагальнюйте! Дзуськи!

Лійві знову поклала папку на стілець.

— А що ж треба було робити?

— Не знаю… Треба було більше питати про все, а не тільки про окремі рядочки. Так… А взагалі я й сама не знаю, що треба було робити. Крім того, це справа вчителів. Моє діло — протягти ще шість місяців.

І справді… За шість місяців почнуться екзамени, Аарне усміхнувся.

— Корнель обіцяв за цей час створити колектив.

— Цікаво, де він його візьме? — спитала Лійві. Вона була маленька і дивилася на Аарне знизу вгору.

— Лійві, ти взагалі в що-небудь віриш?..

Кріста зібрала щітки і ганчірки, поклала їх коло дверей і почала мити руки. Тоді обернулася до всіх:

— Скажіть, чому у нас кожен сам по собі? Цією відчуженістю навіть повітря насичено.

У Лійві тої ж миті була готова відповідь:

— Різний рівень розвитку.

Всі замислились.

— Можливо, це й так… — мовив Харрі, — а проте… Всі ми однолітки, всі закінчили десятий клас. Звісно, є якась різниця, але я не думаю, що вона така велика… Що не може так впливати.

— Як бачиш — впливає! — докинула Кріста.

— Гаразд, що ж тоді робити?

— Нічого, — відповів Андо.

— Лишити все так, як є?

— Надто пізно щось робити… Все одно скоро всі розійдемося…

Це було найпростіше.

Коли вони йшли додому, перші кучугури снігу виблискували на сонці, і під ногами рипів сніг.

Аарне повернув на свою вуличку. Все іскрилося. З дерев на землю падав сріблястий іній. День видався чудовий, та раптом Аарне відчув якесь незрозуміле хвилювання.

Тітонька Іда поставила на стіл картоплю і котлети. В маленькій кухні було жарко. Сама сіла навпроти і всміхнулась. Уважно стежачи за хлопцем, спитала:

— Що в школі?

— Все гаразд.

— Так, — зауважила тітонька і додала: — Аарне, будь ласка, не набирай у рот так багато. Це дуже негарно. Якщо не віриш, піди подивись у дзеркало.

Це було сказано надто по-дружньому. Мабуть, у тітоньки сьогодні хороший настрій.

Аарне стояв уже більше хвилини перед дверима білого приватного будинку. Він сам не знав, чого боявся.

Такий страх Аарне завжди відчував перед тим, як зайти в чужий дім.

Це був дім Майї. Вона запросила його на сьогодні в гості.

Хлопець натиснув синю кнопку. Дзвінок, певно, був десь далеко в коридорі, а може, двері були такі грубі, що не чути ніякого звуку. Аарне хотів ще раз натиснути кнопку, аж тут почулися кроки, клацнув ключ, і двері несподівано відчинилися.

На порозі стояла повновида жінка невизначеного віку у світло-коричневій спідниці, ліловому джемпері і якось офіційно всміхалася.

— Прошу?

— Пробачте, Майя вдома?

— Так, дома. Прошу?

Аарне думав, що його запрошують зайти в дім, але жінка на порозі загороджувала дорогу.

— Я не знаю… — почав хлопець.

Жінка помітила його безпорадність.

— Гаразд, — ласкаво мовила вона, причиняючи двері, і гукнула: — Майю!

На сходах почулись легкі кроки.

— Майю, до тебе гість.

Поряд з мамою стала Майя. Дівчина трохи збентежилась, але одразу ж опанувала себе.

— Заходь, будь ласка!

Аарне пройшов повз жінку, котра підозріливо дивилася на нього. Хлопцеві здавалося, що від його ніг на лінолеумі лишаються великі безсоромні сліди, але він боявся дивитися під ноги.

— Майю, дай юнакові плічка!

— Спасибі, — подякував хлопець і взяв плічка. Xотів повісити пальто у нішу біля дверей, та, певно, за щось зачепився, і пальто разом з плічками упало на підлогу.