Маті Унт - Прощавай, рудий кіт

— Можеш, правда ж?

— Можливо…

Тітонька всміхнулася.

— В усякому разі гарячка у тебе, здається, вже минає. Сьогодні ти йшов легко й весело; я ж добре вивчила твою ходу. Так. Я колись і мамі твоїй казала: час усе вилікує.

— Що вилікує?

— Ну, з цією дівчиною.

— З якою дівчиною?

— Аарне, ти хочеш знову мене засмутити, — образилась тітонька і багатозначно додала: — Ти тепер сам розумієш, як усе це було нерозумно? Жоден джентльмен не поводиться так… Це тобі просто не личить, Аарне…

— Про що ти весь час говориш?

— Аарне, навіщо нам грати в піжмурки? Не думай, що я нічого не знаю… Наше місто таке маленьке, що тут нічого не приховаєш… Я знаю більше, ніж ти думаєш. Пані Лійм бачила, як ти в парку цілувався з цією дівчиною…

Щось брязнуло. По підлозі розлетілися скалки статуетки «Хлопчик, що виймає колючку». Аарне поворухнувся якось необережно, і антична статуетка лишилася без голови і руки. Тітонька замовкла напівслові.

— Пробач, — мовив Аарне і поклав на стіл скалки, які викликали такий жаль.

Тітонька сиділа невтішна.

— Їх ще можна склеїти, — швидко додав Аарне.

Тітонька розкрила рот, щось хотіла сказати, але цієї ж миті задзеленчав дзвінок. Тітонька поважно підвелася, навіть не глянувши на Аарне, вийшла до передпокою. Хлопець зібрав розбиту статуетку до якоїсь коробки.

Прийшов Індрек. Тітонька взялася за плетиво. Хлопці розмовляли пошепки. Через деякий час тітонька глянула поверх окулярів на Індрека і спитала:

— Індреку, ви комсомолець?

— Так…

— Тоді скажіть мені, яким має бути справжній комсомолець? Ви ж повинні це знати.

Індрек явно збентежився і не встиг нічого відповісти, бо тітонька вже вела далі:

— Так що? Не знаєте? — Вона встала і підійшла до столу. — Який же ви тоді комсомолець? Нічого дивного. Якось увечері я зустріла на вулиці вашого секретаря, і… вона обнімалася з хлопцем. Я… не можу більше… нічого додати! І якщо вже ваш керівник такий, то чи можете ви бути кращими? Ось так… Але дайте мені відповідь принаймні на таке запитання: чи Аарне може вважати себе за комсомольця?

— Я думаю, що може… — промимрив Індрек.

Тітонька закивала головою.

— Та-ак, чи ви взагалі знаєте, хто він такий?

— Пробачте…

Але тітонька не дала й слова мовити і, розпалюючи сама себе, вела далі:

— Подивіться на книжкову полицю Аарне. Будь ласка! Бачите, яке там безладдя? Так. А чи ви знаєте, що Аарне обманює? Не знаєте? Так. Він обманює. Позавчора сказав мені, що йде на збори літературного гуртка. І того ж вечора цілувався на бульварі. — Вона вдарила рукою по столу. — Я питаю, де ваші очі, комсомольці?

— Але ж комсомол не сищик…

Тітонька неуважно крутила у руці якийсь клубок.

— Так, — мовила вона, не звертаючи уваги на Індрекові слова. — Так! Он яка історія. І вони керуватимуть нашою державою. Вузенькі штани ще не роблять вас мужчинами, — несподівано додала вона без усякого зв'язку і поклала клубок на стіл.

Мовчання.

— Досить, — раптом сказав Аарне. — Ходімо надвір.

Тітонька тої ж миті обернулася до нього.

— Ага, — торжествувала вона. — Тебе зачепило, що я розповіла твоєму другові… От ви, — звернулася до Індрека, — вам я вірю. Так. Аарне… вчора я знайшла під канапою його брудні шкарпетки. Хай усі знають, який ти є… У твоєму щоденнику самі двійки… — Вона перевела подих. — Індреку, чи ви добре знаєте цю дівицю?

— Ні… пробачте, про кого ви кажете?

— О, ви добре знаєте, од мене так просто не викрутитесь. У всякому разі, я цього не залишу. Дівчат, зрештою, треба захищати! Я про це напишу матері Аарне…

Нарешті вони рушили до дверей. Аарне смикнув за собою друга, той промимрив щось на зразок «до побачення» і теж зник, за дверима.

— Як я ненавиджу слово «дівиця», — сказав Аарне на вулиці. Він трохи помовчав. — Знаєш, мені здається, що мене переслідують.

— Чому?

— Вона знає кожен мій крок, кожне слово. Звідки? Я ненавиджу переслідування. Мені ж нема чого приховувати…

Індрек усміхнувся якось співчутливо:

— Не звертай уваги!

— Як я можу не звертати уваги? А якщо вона справді напише мамі? Або завтра прийде до школи?

— Але ж не можна зважати на всі балачки… Розумієш…

— Розумію, — сказав Аарне. — Тільки ж у неї все-таки влада наді мною. Я повинен її слухати…

— Слухай розумні речі.

— Але ж я маю в когось вірити?

— Не знаю. У тебе є внутрішнє чуття. Воно має бути чисте, і тоді ти сам зрозумієш, що до чого.

— А в кого віриш ти?

— Я? — Індрек подивився на друга дуже серйозно. — Є такі люди. Чоловік десять.