Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Олеся точно пам’ятала: у підручнику такого тексту не було!

Але коцур продовжував читати. « …Шабтай Цві неодноразово намагався втілитися в різних людей (це повинно відбутися в місті — або близько нього — під гербом Лева), але був вигнаний. Відомий випадок вселення його в тіло жінки в 1903 році (Єрусалим)… »

Олеся дивилася на діру в стіні. З неї обережно визирнув високий темноокий чоловік, з голови до ніг обліплений кажанами всіляких видів та кольорів.

— Заходь, Шабтаю, не бійся, тут усі свої, — простягнув йому лапу кіт.

— Перші триста років, — мовив Шабтай (він говорив на івриті, але Олеся чомусь його розуміла), — я мордував пекельних стражників проханнями переглянути мою справу й відправити із приймальні до будь-якої кімнати. Але вони тільки насміхалися наді мною, запевняючи, начебто пекло — це не покарання, а спосіб життя, який ми вибираємо за власним бажанням. І що я начебто недостойний цей вибір зробити. Тоді вони обвішали мене лиликами, що не давали спокою ні днем, ні вночі. Зніміть їх, будь ласка!

Олеся почала відривати лиликів від Шабтая. Але ті міцно причепилися до одежі й не квапилися зніматися.

— Це назавжди, — сказала вона. — Вони не відклеюються.

— Доведеться ходити так, — погодився Шабтай.

Олеся із цікавістю розглядала вихідця з пекла.

— Ви що, справді ніколи про мене не чули? — здивувався він.

— Ніколи, — зізналася Олеся. — Ми вивчали тільки світові релігії…

Берет писнув:

— Пропиши його в бабусину квартиру, у нього турецький паспорт, і тоді Шабтай Цві потрапить у своє жадане пекло. Бачиш, як він втомився!

— Помовч, — Франк грубо відштовхнув коцура від Олесі. — Не слухайте його, пані, він каже єресь. Пропишіть краще мене. Як тільки я отримаю прив'язку до земного місця…

Шабтай вдарив Франка по спині.

— Мовчи, єретику збоченцю! За твої справи ти надійно захований у католицькім пеклі, а потім ще років сімсот будеш мерзнути з мусульманами! Знайшов до кого лізти, собако!

Франк позадкував.

— Ти чиста, наївна душа, — вимовив Шабтай Цві, звертаючись до Олесі…

— Ви принесете мене в жертву? — покірно запитала вона.

— Навіщо?

— Ну, у кіно завжди так: мерці й дівчина, яку вони вбивають.

— Це не кіно, — заперечив Олесі Шабтай Цві. — От, котик підтвердить.

Берет кивнув.

— Усе набагато серйозніше, Олесю, — зітхнув Шабтай. — Тільки незацікавлена людина, яка нічого про мене не знає, і не може стати ні на мій бік, ні погодитися з моїми ворогами, здатна змінити гірке посмертне життя. Пропиши мене у Львові, у цьому будинку на вулиці Мельника, і тоді я зможу повернутися до того, із чого почав.

— А як же бабуся?

— Бабуся нічого не знатиме, — запевнив її коцур. — Он сусіди твої прописали на своїх 34 метрах 129 узбецьких нелеґалів, а ніхто про це не чув. Зайди в домоуправу до Ельвіри Тарасівни, вона пропише кого завгодно. Тобі всього півдня клопоту, а йому — порятунок.

— Я подумаю, — позадкувала Олеся, мріючи прокинутися. Навіть не здогадувалася, що боротьба за квартиру в польському будинку може довести людей до такого… Прописати небіжчика!

— Самі ви небіжчики, — сказав Шабтай, — я по-людськи прошу, пані Олесю, пропишіть. На коліна встану, ясочко моя, золота дам на хабар Ельвірі Тарасівні…

І Шабтай Цві, усе ще обліплений лиликами, впав на коліна, цілуючи руки. Від лиликів пахнуло медяниками, солодко-солодко…

Олеся прокинулася. На ковдрі сидів чорний берет, лежав оксамитовий мішечок із золотими піастрами.

— Прокидайся, Олесю, вже полудень…

Бабуся зайшла до неї в нішу.

— Замордувалась, бідолашка, стомилася. Але вставай, я ватрушок напекла. І до заліку підготуватися треба…

— З порівняльного релігієзнавства, — сказала Олеся.

Берет не ворушився, а мішок виявився кинутим учора поспіхом купальним халатиком.

— Е ні, — вирішила Олеся, — на вулиці Мельника я нікого не пропишу!

Від її рук сильно пахло медяниками. На кухні бабуся з відразою відчепила повислого на шторі кажана й жбурнула у кватирку.

Весна 2008 — зима 2010