Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Лише пізно восени 1676 року Коена випустили з в’язниці, не визнавши ні його провину, ні його невинність, звелівши євреям терміново вислати раббі за межі міських мурів разом з усією родиною, а будинок і майно конфіскувати — на користь вбогих.

При щорічній перевірці Коенову родину кількістю тринадцять душ — він, Малка та одинадцятеро дітей — «забули» внести в списки жителів ґетто. Це означало негайне позбавлення всіх прав городянина вільного міста Львова.

Виганяли Коена, Малку й коенят уночі, побоюючись, що він наостанку висловить одноплемінникам, які його зрадили, усе, що про них думає.

Ішов дрібний сніг. Рабин вгинався під вагою вузлів з постіллю та посудом — хоч це йому дозволили забрати. Ребецен Малка несла не менш важку ношу — однорічного Елхонана, а за поділ її чіплялися, як курчата за квочку, кучеряві малята, що вже вміли ходити. Діти плакали. У руках вони тримали книжки й пір’я. Дівчатка мерзлякувато кулились, несучи вузлики з ляльками без личок і лахами. Віно, що збирав батько, у них відібрали. Бурґомістр квапив вигнанців. Дійшовши до границі міста, він зі злістю штовхнув ногою в спину Коена, однак не влучив.

— Вибачайте, жиди, — сказав бурґомістр, — сподіваюся більше ніколи вас не бачити ні тут, ні там, ні наступного року!

— Будьте ви прокляті! — мовив Коен. — І ви, пане бурґомістре, і це місто! Ви згорите заживо — так, як мріяли спалити мене! Вас заженуть за огорожу, як отару баранів, нащадки тих, хто мене труїв, і поведуть до пекла [48] Коен покинув місто з передмістя, де в XX столітті нацисти зроблять Янівське ґетто. . Від вас навіть кісток не залишиться!

— Що він меле? — злякалася Малка. — Ніколи його таким не бачила!

— А Шабтай Цві мав рацію, пес турецький, — сказав Коен, і очі в нього налилися кров’ю. — Він розчарувався у вас, тому що ви продасте навіть Машіаха, якщо той все-таки наважиться прийти на цю (непристойне) землю! Може, із синами Ішмаеля йому буде простіше, вони пері адам , породження землі, наївні душі, не забруднені європейським підступництвом!

Він мав рацію [49] Згідно з переказами сабатіанців, Коен перед смертю шкодував про свою ворожнечу з Шабтаєм Цві й частково визнав його правоту. , той єретик з Ізміру, поганий « хитаслемі »! Ви його волосини не варті, тварюки! Дивися, Авелю, — Коен взяв на руки передостаннього сина, дворічного карапуза, — перший і останній раз я кажу ці слова, перший і останній! Ви більше ніколи їх від мене не почуєте! Ніколи! Це мій народ, синку, це твій народ! Я ненавиджу його й люблю! Ненавиджу за те, — Коен зривався на крик, що линув серед ночі, — що він не виконує Завіту і щогодини віддає все написане в скрижалях. Але люблю, тому що коли-небудь Всевишній зглянеться над своїми дурними чадами й пішле рятунок!

Раббі Нехемія Коен плакав, йдучи по засніжених полях передміського села. Ще ніколи йому не доводилось так вишукано лаятись, але, пам’ятаючи, які муки випали на долю старого каббаліста, вибачимо його різкі слова. Куди пішов він, ніхто не знав. Одні говорили, начебто бачили Коена з дітьми в Жовкві, інші нібито зустрічали його в Хотині або в Бучачі на ярмарку, треті запевняли, що Коен аж до смерті вчителював в одній маленькій школі, де не чули про його вигнання. Ще ходили чутки, що він геть збожеволів і замерз на смерть в полі, сторожуючи панські млини, вдова пішла на службу до якоїсь багатої єврейки, а діточок розібрали родичі, й подальша доля їх невідома.

Тим часом єретик Якуб улаштував у Львові правдиву виставу, свідки й учасники якої не второпали, чи було то чаклунство, випадковий збіг або наслідок самогіпнозу. Добре обізнаний в новинках медицини — недарма врятований ним від каліцтва пан Ґжеґож порівнював Якуба з королівським доктором — він став ходити по околиці міста й пропонувати свої послуги запівдарма. Брати високу плату Якуб соромився. Йому потрібно було не зібрати з бідноти гроші й зникнути в передвранішньому тумані, але зробити так, щоб візит Якуба запам’ятали всі.

Фатих-Сулейман Кепе, львівський турок, давно вже перестав думати про те, що кохана дружина його, Ясмина, незряча. Якщо в той день, коли мама повідомила Фатиху про весілля зі сліпою дочкою книгаря Ібрагіма, він дуже переживав і навіть хотів утекти до Стамбула, то тепер Ясминина сліпота майже не хвилювала його. Враження від зустрінутої на Поганці туркені з куркою заслонило її недугу. Очі Ясмини не відрізнялися від очей здорових людей, багато хто навіть не здогадувався, що вона нічого не бачить.