Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Усе у владі Аллаха, і вірменська служба доставки теж.

Ця розмова мала відбутися ще раніше, але облога Високого Замка перенесла її на осінь. Саме тоді, коли зелені листки дикого плюща на Кальварії стали бордовими й випустили дрібні отруйні грона ягід, туди прийшли Леві й Сабіна. Шкідливий львівський змій поворізник, кістяк побратима якого ледь не коштував їм життя, поквапився відповзти убік.

Зараз не час заважати закоханим, — вирішив він і сховався в затишну ямку. Птахи раптово перестали співати, коли, піднімаючи поділ довгої шовкової сукні, пані Сабіна з роду П’ястів сходила на Кальварію.

Леві Михаель Цві вже чекав на неї.

— Осман-бею! — сказала Сабіна. — Погляньте, який вид на Львів!

— Так, вид чудовий, — посміхнувся Леві. — Але ви ще краща, моя ясновельможна.

Сабіна зітхнула.

— Пам’ятаєте? Ви обіцяли мені розкрити таємницю?

— Пам’ятаю. Але спочатку я скажу, що давно й безнадійно кохаю вас, пані Сабіно. Ніколи ще мені не доводилося зустрічати такої чарівної шляхтянки. І дуже шкода, що нам не призначено бути разом, — додав Леві.

— Але… я теж кохаю вас, Осман-бею!

— Я не Осман-бей. Мене звати Леві Михаель Цві.

— Цві?! — пані Сабіна дуже здивувалася. — Ви родич того самого Шабтая Цві?!

— Так, пані. Наші батьки — рідні брати. А по одній лінії родина Цві перетинається із царем Давидом. Якщо кого й ставити на єрусалимський престол, то крім мене й Шабтая нікого не знайдете. Ми одні такі залишилися, усіх інших хлопчиків з роду Давида вбив вилупок Ірод, син раба й до того ж ґой. Ви, напевно, пригадуєте цю сумну історію?

— Пригадую, — відповіла Сабіна. — Але чому ви називаєте себе турком?

— Важко сказати, — зніяковів Леві. — Ви часто говорите, що можете претендувати на польську корону? Соромитеся цього?

— Іноді, — зізналася польська аристократка, — важко відчувати свою обраність. Усі навколо плебеї, а ти — блакитна кров.

— От і я не люблю в цьому зізнаватися. Царство моє належить султанові, палац зруйнований, корону й ту переплавили. Яка вже з нас аристократія! — сказав Леві. — Турком, знаєте, простіше. Не почуваєш тягаря відповідальності. Давайте, краще я вас поцілую…

— Заждіть, — пані тонкою рукою відхилила голову Леві, що вже наближалась до її обличчя. — А як же бути нам? Хто нас обвінчає?!

— Ватикан не погодиться, — мовив Леві. — Я мусульманин, ви католичка. Років сто тому тут спалили вірменина і його коханку-польку. За незаконну пристрасть. А вони ж були християнами, тільки з різних церков! З тих пір мало що змінилось…

— Це правда. Єдиний вихід, — мовила Сабіна, — виїхати звідси. У мене є маєток під Кам’янцем, його захопили турки, і християнські закони там не діють. Поки що не діють. Якщо Собєському забагнеться відбити в турків і ті краї, то мною й тобою, Леві, займеться найсвятіша інквізиція.

— Треба квапитися, пані, — попередив її Леві. — Виїдемо якомога швидше.

— Поїдемо, Леві, — Сабіна пригорнулася до нього.

Фіолетовий поворізник підступно виринув зі своєї криївки, але нікого, крім вродливої польки та невисокого, накульгуючого турка в тюрбані, не побачив. Вони віддалялись від лев’ячого міста, щоб завжди бути разом. Поворізник поповз за Сабіною, збираючись вкусити ясновельможну кралю за ніжну п’яту, але закохані спускались з Кальварії швидко і невдовзі геть зникли з овиду.

…Пізньої осені 1675 року, коли Ян Собєський радів з вигнання воїнів Осяйної Порти, туркеня Яс-мина народила Фатиху сина Ахмеда.

Хлопчика записали до більшої книги жителів Погансько-Сарацинської, яка зберігалася чомусь у міському магістраті.

Фатих вніс маля в кабінет, де сидів польський чиновник, пан Ухвятовський.

— Прізвище? — запитав пан.

— Кепе, — відповів Фатих.

— Ім’я?

— Ахмед.

Ухвятовский зітхнув і, скривившись, наче в нього болів зуб, виголосив довгу тираду.

— От, дивіться, панове, які у Львові громадяне народжуються! Кого я сьогодні записав! Ахмеда Кепе, Джузепе Валтисіо, Сурена Аграмяна, Марисю Ярузельську й Шолома Бескіна, а так само Івана Сидорова та Яніну Городецьку. Де, питаю, шляхта?! Де нащадки Потоцьких, Вишневецьких, Володийовських? Це не діти, а суцільне кровозмішання!

Пан уже заніс кулак, щоб грюкнути ним по столу.

Двері відчинились, і до кабінету тихо увійшла висока жінка.

Фатих не звернув би на неї уваги, якби не одна деталь: у неї була шкіра шоколадного кольору, білісінькі зуби й копиця чорного цупкого волосся, закрученого спіраллю.