Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Коли родина Коенів оплакувала безглуздо загиблого Менделя, раббі Нехемія ризикнув провести всі сім днів жалоби разом з Леві, винуватцем синової смерті. Непримиренний ворог Шабтая Цві, львівський рабин Коен у приватній бесіді навіть шкодував, що 1666 року розіграв перед султаном дешеву комедію, яка призвела до непоправних наслідків.

— Це було так, — тихо зізнався Леві Нехемія, сидячи в розірваній сорочці на брудній, посипаній попелом з грубки підлозі. Губи його були мертвотно бліді, лице жовте, борода за ці дні посивіла ще більше. — Рано-вранці я покликав першого-ліпшого турка, що мені трапився, і дав йому золотий динар за турецьке вбрання з тюрбаном. Переодягнувшись, побіг просити аудієнції в султана. Це обійшлося мені ще в десяток золотих монет.

— Справа державної важливості, світло правовірних! — сказав я до нього. — Дозвольте відкрити очі на злочини мого одноплемінника, ізмірського рабина Шабтая бен Мордехая Цві?

— Дозволяю, знехтуваний єврею, — відповів мені султан.

І я наговорив йому… Г-споди, чого тільки я не наговорив! І що Шабтай Цві чорнокнижник, і що він віддав турецький престол своєму братові Елі, збираючись скинути султана, і що він закликає всіх євреїв їхати до Єрусалима, де на руїнах мечеті Омара обіцяє за три дні звести юдейське святилище, Бейт-ха-Мікдаш…

— На руїнах, кажеш? — султан мене ледь за плечі не схопив, щоб душу витрясти, — на мечеть Омара посягнув?

— Так, — кажу, — він ще раніше в Єрусалимі пробував се зробити, кричав як навіжений: зруйную все дощенту, каменя на камені не залишу!

А позаду мені у вухо сичить єврей, Хайяті-заде — тварюко, падлюко несосвітенна, мовляв, Юдо з Кир'ята якогось, і за полу халата тягне, а то володар правовірних за себе не відповідає, розлютив ти його страшно.

Я цьому Хайяті-заде пояснюю: жодного разу не був у твоєму Кир’яті, і я не Юда, а Нехемія зі Львова, Лемберґер в мене прізвисько.

— Це в християн був такий лиходій, Юда з Кир’ята, — усміхнувся Леві, — що Єшуа з Нацерета (Назарета) видав римлянам за тридцять шекелів. Він потім повісився — сумління замучило — на юдиному дереві з фіолетовими квітками. Вибачте мене, але на вашому місці я зробив би те ж саме. Дерев у Львові вистачає, вибирайте яке хочете. Найкраще вішатися на кінському каштані. Непогано ще висіти на липі: дерево міцне і пахне приємно. Похорон я оплачу. Ви жити із цим далі не зможете. А мотузку — так уже й бути — дам свою, принесу з Поганки, шовкову, з кольоровими нитками…

— А тридцять шекелів?! — в раббі Нехемії почалась істерика. — У мене одинадцять дітей! Як же мені вішатися?! Хто про них подбає?!

Він дико реготав, качаючись по підлозі, вив і шкрябав, наче пес, без кінця впоминаючи ці злощасні тридцять шекелів. Леві байдуже спостерігав за ним.

— Заспокойтеся, і я скажу, як можна це виправити, — утішив його Леві. — Не качайтеся по підлозі, тут повно попелу.

— Вибачте мене, якщо зможете, — Нехемія впав перед Леві навколішки.

— Я давно вибачив вас, раббі, — відповів Леві.

Леві отримав усі рукописи Езри д’Альби — і «Ец даат» [28] «Древо пізнання» ( івр .). і «Пардес римонім» [29] «Гранатовий сад» ( івр .). *, і навіть ті, про існування яких чув уперше.

Усе це, акуратно загорнувши в таліт, він відніс на Вірменську вулицю. Там сидів старий купець Ованес, що відправляв пакунки з купецькими караванами. Маленьке приміщення під вивіскою «Міжнародна вірменська достава» було завалено майже під стелю тюками, ящиками й коробками.

— До Стамбулу? — звичним голосом запитав Ованес у Леві, скоса зиркнувши на його тюрбан.

— Трішки далі, в Албанію, — відповів той.

— Адреса? — Ованес вийняв закладене за вухо перо й вмочив його в чорнило.

— Ульчин, двір Балшіга, для Азіз Мухаммеда Цві.

— Двір Балшіга не знаю, — заперечив вірменин, — це де? Південніше мечеті холостяків?

— Ні, це в’язниця, — зізнався Леві. — Кам’яна вежа.

— У місця ув’язнення відправлення дорожче, — попередив його вірменин.

— Нічого, я заплачу, — посміхнувся Леві й виклав мішечок золотих монет.

Вірменин перелічив монети, поклав їх назад, додавши: через місяць, не турбуйтеся, доставимо цілим та неушкодженим.

Леві не знав, що Шабтай Цві помре за день до того, як отримає трактати д’Альби, тому що в Бесараббії вибухнуть бої з турками й купецький караван піде в обхід, застрягне на Балканах. Тюки з посилками пролежать усе літо в кошарі серба Миленовіча, захованими в купах стриженої вовни. Замість місяця посилка блукатиме майже рік. Але вірменські купці в цьому анітрохи не винні.