Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Коли Радзивіл зрозумів, що від Сариної прихильності залежить зняття прокляття, то не наважився нав’язувати їй свого товариства і не потягнув дівчину в шовкові алькови.

Відвівши Сарі окремі покої, він провідував її, запрошував на прогулянки садом, читав зворушливі вірші й подарував двох чорних лебедів, які плавали в ставку.

Колись вона покохає мене, мріяв Стах, що мав звичку жорстоко обходитися з дамами нижчого стану. Якщо я зв'яжу її мотузками, Сара нізащо мене не пробачить, а отже, прокляття буде діяти. Треба збудити в ній щирі почуття, як не любов, то, принаймні, повагу! Лише в цьому випадку я звільнюсь від закляття мого предка Осьцика, отже ж лихий був єврей, що й казати!

Задля Сари пан Радзивіл змінив своє життя. Закинув будівництво костелу з підземеллями, не ходив більше оглядати роботи, куди перше полюбляв втручатися, дозволивши будівничим чинити на власний розсуд.

Замість цього він влаштовував веселі вистави, де в непристойному вигляді показувались інші Радзивіли, відомі своїм вдаваним благочестям, улеслива, звинна придворна челядь, жадібні купці.

Розігрував Стах Радзивіл і «жидіаду» — комічне дійство про євреїв, де усі ролі грали самі лиш вельможні католики, вирядившись у вбрання з довгими полами, капелюхи, накладні кучері та важкі асирійські бороди. Згідно Стахового задуму, «жидіада» повинна була закінчуватися передсмертним словом. Стоячи перед плахою, перебраний «єврей» — а насправді поляк — промовляв геть уже непристойні слова на адресу добрих католиків, що засудили його до страти, ганьблячи християнську віру, що це навряд чи могло кому-небудь пробачитися. Однак вибачалось Радзивілу. Закінчивши різку промову, єврей мимоволі знімав бороду, відчіпляв пейси й кидався до гостей, благаючи врятувати його від катів, примовляючи при кожній фразі « Єзус Марія, Єзус Марія! » Гості надривались від сміху, актор комічно кланявся їм, збираючи жартівливу милостиню в мідну тарілочку, наче правдивий актор-волоцюга на празнику в містечку, і дякував по-єврейськи…

Сара не сміялась. «Жидіада» здавалась їй несмішною, але й не надто образливою: бо ж вистава ця — що й казати — наскрізь антихристиянська. Вона ходила зажурена, розмірковуючи над власною долею.

Може, оті сни дурили її, не нареченою Машіаха бути Сарі, а заручницею хтивого польського князя, чиї володіння перевершують цілу землю Ізраїлеву?

— Чому ти не радієш, моя Саро?! — цікавився Стах Радзивіл, — хіба я не надав тобі свого замку, не вбрав у шовки та парчу, не розважаю тебе веселими сценками? Чого тобі бракує, моя Саро?

— Мені бракує моєї батьківщини, — відповідала йому єврейка, похиливши голову. — Кожної ночі я бачу її уві сні й, прокинувшись, сподіваюсь побувати там, але все довкола польське, і ви поляк, вшендзе, вшендзе польска .

— Мене лякає Несвіж, — плакала Сара, — оте величезне сіре каміння, вогкість жаби, вужів, які смокчуть по всіх кутах молоко з мисочок, високі стелі, завжди холодні каміни. А ще отой птак желязни , страшна штука, все клацає і клацає своїми пекельними зубиськами!

Почувши це, пан Радзивіл поблід. Століття стояв ptak zelazny під скляним ковпаком на постаменті нерухомо, не махав крилами, не клацав страшним дзьобом. Побіг він до бібліотеки, великої кімнати, де припадали пилом усілякі старожитності, висіли парсуни предків, подивитися на птака желязного . Разом з паном побігла й Сара — бачить-бо, що не вірить їй Радзивіл. Й упевнились вони: ожив металевий птах, очі в нього рухаються, крила тріпочуть, дзьоб стукає, переступа вона з однієї кігтистої лапи на іншу. Напевно, всередині механізм прокинувся. Або знято прокляття Осьцика?

Тішиться Радзивіл, легше стало йому, страх скінчився. І вирішив він подарувати Сарі все, що та побажає.

Спитав Стах у Сари: чого ж ти, золота, хочеш?

— Волі хочу, — сказала Сара, — поїхати до кузена Шмуеля Примо в Амстердам, а звідти разом з ним на батьківщину, в Ізраїль. Не можу жити в Польщі, надто багато горя тут зазнала!

Сара на той час почала вже Стахові набридати, серце ж у нього непостійне, тому пан швиденько відпустив її з замку, подарувавши на прощання чимало золота. З такими грошима вона цілком могла дістатися до Єрусалима, а може, й до крайнього берега Африки.

Візит пані Сабіни не міг не залишити помітного сліду в житті Леві Михаеля Цві. Пояснювалось це не лише її вродою, а й тим, що полька Сабіна з якогось химерного збігу обставин нагадала йому кількома своїми рисами та рисочками кохання, яке запопало Леві, коли йому було десять років. Володаркою серця Леві стала маленька, з великими очима дівчинка, років восьми чи дев’яти, що її часто він зустрічав на вулицях Ізміра.