Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

Ґжегож — також уродзоний П’яст — доводився Сабіні далеким родичем, дядьком в четвертих по лінії матері, але в руках його зосередилась велика влада та величезні статки. З’єднавши цим шлюбом колись розрізнені гілки генеалогічного дерева, батьки Сабіни збирались не лише гідно прилаштувати доньку (кров П’ястів не повинна зріднути), але й зміцнити своє становище в суспільстві.

Через пана Ґжеґожа батько Сабіни отримав високу посаду, її брат Зиґмунт, що навчався у семінарії, міг відразу розраховувати на чудову парафію у Львові, щоб не розлучатися з сестрою, а крім того знову возз’єднувались розділені частини величезного маєтку. Одне слово, це був би чудовий шлюб, діти від якого мали б повне право носити прізвище П’ястів, і претендувати на польський трон.

Але в день весілля, який вибирали особливо ретельно і який не обіцяв нічого лихого, небо раптово затягнуло хмарами. В ту мить, коли матуся благословляла Сабіну до шлюбу, прохаючи бути вірною мужу й не ганьбити рід П’ястів, а пан Ґжеґож міркував, чи причепити до пишного вбрання шаблю, інкрустовану смарагдами, а чи все-таки залишити її вдома, пролунав алярм. Турки й татари наступали на Галичину та Поділля, несподівано звалившись на її села й міста.

Шляхта повинна була виконати свій обов’язок, забувши про сімейні клопоти. Тривога пробудила в панові Ґжеґожу дух предка — несамовитого шляхтича, що не злазить з коня й рубає усіх ворогів католицької церкви, брутального та жорстокого, чиє обличчя прикрашають рани від шаблі, а вуху чи носові бракує кавалка, відфалатаного яким-небудь лихим татарином у гарячій битві. А тому, вийшовши з собору, пан Ґжеґож перехрестився, поцілував молоду дружину в щічку, полоскотав колючим вусом — й скочив на коня. Король чекав його не на бенкеті — на полі битви.

Атаку вдалось відбити, турків прогнати на якийсь час, от тільки Сабіна не дочекалась свого чоловіка. Пан Ґжеґож пропав безвісти, й останній, хто бачив його живим, був джура, який стверджував, що шляхтич відбивався від турків спершу рушницею, далі шаблею, а наприкінці голіруч. Доля його залишалась невідомою. Пана Ґжеґожа не знайшли серед загиблих, але й серед полонених його не впоминали. Радше за все, пан Ґжеґож загинув, б’ючись, поки мав силу, а після бою його тіло було скинуте турками з мосту й підхоплене течією.

Але через ці трагічні події пані Сабіна виявилась і заміжньою, і не заміжньою. Вона не знала, чи вважати себе вдовою, чи, навпаки, терпляче чекати чоловіка, зберігаючи йому вірність?

Якби Сабіні сказали: От і все, ви вдова, або якби дивом повернувся Ґжеґож, тоді було для неї все зрозуміло — як жити тепер, що носити, чи жалобу, чи можна влаштовувати бали, а чи краще зачекати до року… А так усе було темним, неясним та поганим.

Маріца не могла дивитись, як страждає пані Сабіна. Вона не сумнівалась, що Осман Седе, дивакуватий турок, вже доторкнувся її душі, і невдовзі, можливо, спалахне кохання. Але сама пані навідріз відмовлялась зустрічатися з ним, знову приїжджати в турецький квартал.

— Маріцо, — казала Сабіна, — хіба так можна? Раптом мене хтось побачить?

— Але ж ви плачете, — переконувала її Маріца, — і плачете через нього!

Вихід був лише один — прикинутися Сабіною, в її сукні, напахнившись її духами, викликати цього турка на рандеву під прикриттям ночі, й спробувати вияснити, чи зацікавився він нею. Висолопивши від старання молодий рожевий язик, Маріца дістала ліловий аркуш, що пахнув цукерками й почала виводити почерком пані любовну цидулку.

Записка, порушуючи неписану любовну етикету, була не французькою мовою, а польською. Маріца згадала, що турок бесідував з пані її рідною мовою, хай із акцентом, роблячи помилки, а ось французької він міг не знати. «Розбере, як захоче», — подумала вперта русинка, заклеюючи конверт.

Гарний лист, що так солодко пахнув, потрапив до Леві того самого дня. Він прочитав, не вірячи власним очам: пані Сабіна бажає зустрітися з ним в одній поважній справі, увечері, в своєму садку, і просить тримати се в глибокій таємниці. Леві злякався. Йому хотілось побачити Сабіну, але вечори Леві звик проводити, записуючи в діаріуші все те, що пам'ятав про свого брата, розбираючи його слова та вчинки. Йти в середмістя Львова уночі, коли ворота кварталу іновірців зачиняються із заходом сонця?

А як я потраплю назад? Що мені ніч не спати, чекаючи поки сторож впустить на світанку? — розсердився Леві. Однак Сабіна вабила його, і Леві погодився.