Юлія Мельникова - Львів самотніх сердець

А пані Катажина Тенчиньська, Ніоба, що втратила дітей, перетворилась на пухнасту сову з пір'ястими вушками, і ночами смутне ухання лунало на околицях Несвіжа, запитуючи — де ж мої діточки?!

І дітки з домовинок із гербами відповідали: ми тут, мамо, ми тут…

Помираючи, Миколай-Кшиштоф Радзивіл Сирітка заповідав своїм нащадкам — і не лише їм, а й цілому роду, нащадкам усіх гілок, спробувати зняти з Радзивілів давнє прокляття, хоча б одне, тому що жити під трьома прокляттями дуже зле, не знаєш, на які капості очікувати, й до чого готуватися… Діти обіцяли.

Але взявся виконати цю обіцянку лише Стах Радзивіл, далекий, не надто багатий родич Миколая-Кшиштофа. Він, рано втративши батьків, виховувався в Олику, в замку Альбрехта Радзивіла. Стах виглядав хлопчиною тихим, мирним, радзивілівська натура, отруйна й гаряча, визирнула в ньому пізно, тому, напевно, ніхто в нього не просив знімати прокляття і не здогадувався, що Стах на це здатний.

Коли Стах став дорослим, впливовий опікун його, Альбрехт Радзивіл, побоюючись, аби той не почав вимагати своєї частки, передав Стахові право стягати з підвладних Радзивілам єврейських містечок усілякі податі, податки та збори. Для капіталів самого Альбрехта ці гроші не важили багато, тому він не вагаючись передоручив їх своєму вихованцеві: нехай збирає, може, заразом навчиться провадити справи. А там побачу, чи впоминати його в тестаменті…

Стах виявився хитруном, і, не довіряючи управителям, сам почав їздити по Речі Посполитій, зустрічатися з кагальними старостами, витрушуючи з них гроші. Старости стогнали, падали ницьма, скаржились на неврожай, на постійну вбогість єврейських родин, що не знали іншого харчу, окрім sledzianej wątroby [6] Нутрощі оселедця ( польськ .). третьої свіжості та житнього хліба з козячим пахучим молоком.

— Які гроші? — плакали вони і пхали Стахові хабаря. Але гоноровий пан відштовхував руку кагального старости, цілячись кованим чоботом в його нахабну єврейську пику. Саме в день такого-от об’їзду містечок Стах Радзивіл й побачив у вікні синагоги вродливу єврейку Сару, відвіз її до свого багато спорядженого палацу, вибудуваного за всіма канонами неприступної фортеці: високі кам’яні мури, сторожові вежі, підйомні мости, оточені ровами, куди влітку пан запускав живих крокодилів. Крокодилів, якщо вам це цікаво, Радзивіл замовляв у Єгипті, привозили їх у бочках, наповнених водою з Нілу, й рідко годував, щоби зубаті ящери не забували про свої обов’язки — поїдати тих, хто наважиться порушити спокій Стаха Радзивіла.

На зиму, коли вода у ровах довкола замку промерзала аж до дна, крокодилів обережно заманювали м’ясом в особливі бочки з теплою каламутною водичкою, і турботливо опускали в кам'яну, видовбану в підлозі замку, нішу, де нільські крокодилята чекали весни. До ніші, круглої й неглибокої, жолобами надходила підігріта вода, а вздовж її країв росли осока й водяні лілії, створюючи звичний затишок закритої водойми.

Повітря в приміщенні з цією нішею обігрівали два гарні каміни, до яких крокодили виповзали погрітися перед сплячкою. Засинали вони зазвичай на початку жовтня, а прокидались у квітні.

Ковтаючи чергову жертву — а нею міг стати слуга, що не вгодив панові, чи хтось з простолюду, який дуже заборгував панові, крокодил давився до сліз, які великими солоними краплями котились з його маленьких доісторичних очей.

Кругла вартова вежа, куди на верхню площадку привезли закутану у ведмеже хутро Сару, вважалась ідеальним сховком. Стіни метр завтовшки надійно ізолювали Сару від усіх зовнішніх звуків: перебуваючи там, неможливо було розчути усе те, що відбувалось на подвір’ї чи в інших покоях замку. Вузькі, декоративні віконця, які годились лише для того, щоб виставляти з них зброю, затулялись товстими решітками, а крім того ще й металевими віконцями. Ґвинтові сходи, що провадили до круглої вежі, виявились вельми незручними для частих підйомів та спусків, особливо, якщо бігати туди-сюди доводилось в сукні з довгим, що тягнувся по землі, шлейфом. Щоб зійти донизу, бажано було не лише роздягтися, але й зняти взуття, що як на зло, за тодішньою модою, було все на височезних підборах.

Утім, навіть подолавши всі 666 приступок ґвинтових сходів, полонянка все одно не потрапляла до замку. Вежу збудували пізніше, тому вона не з’єднувалась із замком безпосередньо. Слід було знати потайні ходи, що неможливо для людини, яку лише кілька годин тому привезли до замку.