Станіслав Стеценко - Війни художників

А зараз? А зараз, якщо за ним «хвіст», він має сісти на трамвай і їхати в майстерню працювати. Із дзеленчанням з-за рогу з’явився трамвай «Аннушка»…

За годину Микола Гущенко зателефонував Фітіну і доповів про негідну поведінку працівника «Ізвєстій» художника Яхонтова. Той відповідав, як здалося Гущенкові, досить здивовано й обіцяв розібратися. Коли Гущенко повісив слухавку, ситуація з Яхонтовим здалася йому ще більш туманною, аніж до розмови. Схоже, що Фітін не в темі. Напевне сказати не можна. Фітін був досвідченим оперативником і навряд чи викрив би себе інтонацією розмови. Хоча було дуже схоже на те, що про перевірку він чує уперше.

З майстерні він пішов раніше. Коли увійшов у свою кімнату, його дружина в спідниці й бюстгальтері прасувала блузку на столі, покритому ковдрою. В одній руці вона тримала праску, в іншій — чашку з водою. Марія щойно набрала в рот води і тому посміхнулася йому лише кутиками губ. Приснула на тканину і лише після цього, усміхнувшись справжньою широкою усмішкою, що означала: як чудово, що ти прийшов:

— Привіт, ти сьогодні рано…

Подумав: «Якби ти знала чому». Вичавив із себе посмішку їй у відповідь.

Праска — металева, з дерев’яною ручкою і розжареним вугіллям у череві, сердито зашипіла, їдучи по тканині.

— Так, — погодився він. Підійшов, обійняв її за плечі. Торкнув шлейку ліфчика.

— Не тисне?

— Ні, все чудово, — дружина повернула голову і ще раз усміхнулася.

Тут, у Москві, Марії дійсно довелося зіштовхнутися з купою суто жіночих проблем, яких не було в Парижі. Ось найелементарніша річ — бюстгальтер. У Москві в крамниці не можна було купити не тільки гарного й зручного бюстгальтера. Не можна було купити ніякого! Їх просто не було в продажу. Бюстгальтери шили виключно на замовлення. І найти гарну швачку, яка могла б пошити бюстгальтер так, щоб його було комфортно носити, було величезною проблемою.

В СРСР вважалося, що гарна, та й просто зручна білизна — не та тема, що потребує першочергового вирішення ЦК партії чи уряду. Тим більше, коли народ, хоч і будує світле майбутнє, але живе в бараках і землянках. Важливо лише, щоб ті, хто будує ГЕС і заводи, знали, що в країнах капіталу безробітні ночують у картонних коробках під мостами, а їхні діти харчуються виключно на смітниках.

Гущенко, проживши десять років у Парижі, добре знав, що безробітні під мостами — то все радянська пропаганда. Насправді робітники, не кажучи вже про селян, у країнах капіталу живуть набагато краще, ніж в СРСР. Але говорити про подібне в «країні диктатури пролетаріату» було шкідливо для здоров’я і небезпечно для життя.

Та Гущенкові було шкода дружину. За роки життя в Парижі єврейська дівчина із сім’ї лікарів, яка провела дитинство і юність у Бухаресті, перетворилася на справжню парижанку. І їй дуже важко було боротися із цими начебто дрібними проблемами, як кістяні застібки радянських бюстгальтерів, що впиваються в шкіру при кожному русі.

Він кинув погляд на її мініатюрний старомодний комод, куплений у комісійному — більший би не вмістився в їхню крихітну кімнату. На комоді лежала вся Маріїна косметика, придбана в Москві: крихітний флакончик духів «Бузок», звичайний чорний олівець замість косметичного, пудра — «Красная Москва». Тіні, зроблені невідомо ким, куплені на ринку і розфасовані у звичайні кістяні шашки. Здається, цим займаються радянські соціалістичні цигани. Ось і все. Те, що свого часу вона привезла з Парижа, вже давно закінчилося — креми для обличчя і для рук. Набір косметичної туші, принаймні з двох десятків кольорів. Шампунь, піна для ванн. І вже зовсім нечувана в СРСР річ — фарба для волосся. Хіба може радянська жінка-будівник комунізму думати про косметику, коли в країнах капіталу робітники живуть у картонних коробках? Цікаво, а їхні дружини-робітниці теж живуть у картонних коробках? А в робітниць є маленький картонний комодик? А в ньому випадково не лежить набір косметичної туші із двадцяти кольорів? Хай йому біс!

— Ти за Шуриком у дитсадок?

— Так.

Дивно, що є дитсадки! Хоча, що дивного? Дитсадки потрібні, аби звільнити жінок для участі у створенні потужної індустрії Країни Рад. Яка необхідна для будівництва світлого майбутнього. Дружина поставила праску на металеву підставку. Від праски, завантаженої вугіллям, ішов нестерпний жар. А в Парижі в побут уже давно ввійшли електричні праски.

— Слухай, а де та пляшка вина, що ми привезли з Парижа?

У них було кілька пляшок французького вина «Cote d’ivoire», що вони привезли, коли приїхали з Франції. Пили його лише на великі свята. У Москві гарне вино дістати було неможливо. Нині у них, здається, залишилась половина останньої пляшки.