Станіслав Стеценко - Війни художників

«Які цікаві паралелі! — думав Гущенко. — У Радянському Союзі є свої вороги народу. В Німеччині свої».

Десь хвилин за п’ятнадцять Гітлер почав говорити жвавіше, жестикулював швидше. Він тримав аудиторію в руках. Люди слухали його з відкритими ротами, майже всі облишили пити пиво, вони не зводили з Адольфа очей, здається, він загіпнотизував натовп. Іноді Гітлер ненадовго зупинявся і робив ковток пива, що подавав йому кремезний вусатий чоловік у напіввійськовій формі із червоною пов’язкою зі свастикою на рукаві. Коли Гітлер закінчив, натовп дружно зарепетував: «Браво!» та зааплодував. Гущенко оцінив, що Адольф говорив з людьми простою мовою, без занадто розумних слів і «високого штилю». Ось що людям подобається! Натовп вважав його своїм. Одним із тих, хто тут зібрався. Він хотів підійти привітатися, але про це годі було й думати. Шанувальники оточили свого кумира щільним кільцем…

— Ніколя, Радянський Союз і Франція тепер вороги? — вивели Гущенка із задуми слова дружини.

— З чого ти взяла? — щиро здивувався він.

— Ось газета «Правда». Прочитай, це виступ Молотова на сесії Верховної Ради.

Гущенко розгорнув газету за 29 березня 1940 року. На першій шпальті портрет Молотова і текст його виступу:

«Товарищи депутаты!

Выраженное еще в конце прошлого года стремление Германии к миру било отклонено правительствами Англии и Франции. Под предлогом выполнения своих обязательств перед Польшей они обьявили войну Германии. Поскольку Советский Союз не захотел стать пособником Англии и Франции в проведении их империалистической политики против Германии, враждебность их позиций в отношении Советского Союза усилилась, наглядно свидетельствуя, насколько глубоки классовие корни враждебной политики империалистов против социалистического государства. Крутой поворот к лучшему в отношениях между Советским Союзом и Германией нашел свое выражение в договоре о ненападении, подписанном в августе прошлого года».

— Лайно, — сказав Гущенко і, не дочитавши, кинув газету в куток.

— Ніколя, а чому не можна переобрати Сталіна? — вона прошепотіла це йому у саме вухо.

— Ти про що? — не зрозумів він.

— Ну, він же наче президент. Чому його не можна переобрати?

Гущенко раптом розреготався. Просто упав на ліжко, тримаючись за живіт і затуляючи собі рота, аби не розбудити Шурика. Так само він колись сміявся, коли дружина запитала у нього, чому у виборчому бюлетені всього одне прізвище: мовляв, з кого вибирати? І тепер Марія дивилася на нього здивовано й, очевидно, нічого не розуміла. Гущенко перестав сміятися так само раптово, як і почав. Мотнув головою:

— Ніколи не став подібних запитань! На них немає відповіді. І ні про що не турбуйся. Ми чимало зробили для цієї країни. Нас ніхто пальцем не посміє торкнути! Запам’ятай це раз і назавжди. І ще запам’ятай — дороги назад немає!

Шурик перекинувся з боку на бік і пробурмотів:

— Тато принесе мені з роботи метелика. (Тато пинесе мені з воботи метевика.)

24 березня 1940 року, 8 год. 55 хв.

Москва

Сіре небо над Москвою, здавалося, було викладене з важкого граніту. Де-не-де хмари майже чіпляли дахи будинків. Ось-ось мав піти дощ. Біля зачинених крамниць вже вишикувалися черги: «може щось викинуть». Гущенко подумав: «Цікаво, хто придумав той влучний віршик: “Кто последний? Я за вами! Вот Москва двумя словами!”?» Коліями, подзвонюючи і гуркочучи, мчали червоно-жовті трамваї.

На розі Малої Дмитріївської вулиці, поряд з редакцією газети «Ізвєстія», біля темно-зеленого пивного кіоска, самотньо стояв Борис Яхонтов. Високий худий чоловік у пошарпаному костюмі і несвіжій сорочці — художник-невдаха, він працював в «Ізвєстіях» карикатуристом. Яхонтов стояв біля високого дерев’яного столика з кухлем пива в руках і, демонструючи жовті зуби, широко посміхався Гущенкові.

— О, скільки літ, скільки зим! — він поставив кухоль на стійку, розцвів і майже кинувся на шию Гущенкові. Від нього тхнуло пивом, рибою і давно немитим тілом.

— Привіт, — Гущенко ляснув його по спині, вивільняючись з обіймів і намагаючись таким чином урятуватися від гострого неприємного запаху. Вони не були близько знайомі, лише іноді віталися, і такий вияв радості трохи здивував Гущенка. Утім, він списав його на випите Яхонтовим.

— Де ти, як ти? — запитав Яхонтов Гущенка, неначе старого приятеля.

— У Спілці московських художників. Малюю соцреалізм, — відповів Гущенко, нарешті вивільнившись і відступивши на крок.