Станіслав Стеценко - Війни художників

Іноді Гущенко, у відповідь на благальний погляд дружини, ішов до Гвоздикова. Битва на півгодини вщухала, а далі розгоралася з новою силою.

Ось для чого він переїхав з Парижа до Москви — щоб розбиратися з Гвоздиковим.

Гущенко згадав свої перші враження про радянську Москву. Широкі вулиці, монументальні багатоповерхівки, хмарочоси міністерств, трамваї, натовп на тротуарах. Йому здалося, що місто практично не відрізняється від Берліна чи Праги. Але трохи пізніше збагнув, у чому разюча різниця. Традиційної усмішки, як на обличчях, наприклад, парижан чи пражан, у москвичів не було. Похмурі, заклопотані обличчя.

Одяг здебільшого сірий, чорний або хакі. Сірі парусинові туфлі — останній писк моди. Вулиці й будинки запилені й брудні.

Порожні полиці магазинів. Постійно присутній товар у продуктових крамницях — банки консервованих великих жовтих огірків. Традиційна відповідь на запитання про каву або шоколад: «У нас цього не буває». — «Ніколи?» — «Ніколи». І тільки тоді він почав розуміти, що життя у країні робітників і селян, де перемогла диктатура пролетаріату, зовсім не таке, як описують «Правда» і «Ізвєстія», газети, які він отримував у паризькій дипмісії.

У коридорі гримнули двері.

Гущенко схопив рушника й кинувся до туалету, аби знову не потрапити в чергу за дружиною Гвоздикова. Кинув на ходу Гвоздикову, який, крекчучи і розтираючись рушником, з’явився в коридорі.

— Здрастуйте, Семене Васильовичу!

— Привіт, пролетарський художнику! — відповів слюсар Гвоздиков, худий чолов’яга років 50-ти, в підштаниках, з татуюванням на передпліччі у вигляді серця, протнутого стрілою.

— Ви завжди так рано.

— Це ви можете відлежувати боки, тудить твою налєво… А я — на роботу. Я гегемон, — Гвоздиков, заступивши дорогу до вбиральні, підняв кулак, блиснувши у Гущенка перед обличчям нігтями з траурним обідком. — На мені все тримається у цій країні, тудить її налєво.

Гущенкові здалося, що зараз він додасть: «Я гегемон, не те що деякі». Згадав, що Гвоздикова колись вразило, що вони носять постільну білизну в пральню. На його думку, на таке здатні були лише недобиті буржуї.

— Сьогодні перед початком зміни мітинг. Приїде товариш Вишенський розповісти про світову ситуацію, тудить її налєво, — Гвоздиков явно хотів поговорити.

— А для вас це важливо? — ввічливо відсторонюючи «гегемона», запитав Гущенко.

Та той не збирався закінчувати розмову про світову політичну ситуацію.

— Аякже! «Правда» пише — французькі негри сплять під містками й у теплотрасах, а ми ж солідарні з ними, нехай приєднуються. Нехай піднімуть голови, скинуть ярмо експлуататорів, твою мать, тудить їх налєво! Створимо Французьку радянську соціалістичну республіку! — Гвоздиков ударив кулаком об кулак.

— А якщо вони самі хочуть там спати? У теплотрасі, я маю на увазі.

— Як це хочуть? Вони хочуть жити, як живе наш робітничий клас, тудить їх налєво! Радянський соціалістичний! Мати кімнату. Таку, як у мене! Убиральню з унітазом! Увесь наш цех за те, щоб Даладьє з Чемберленом виділили своїм неграм кімнати, щоб вони не жили в картонних коробках! Як собаки! Ти знаєш, що у нас робітничий клас живе найкраще в світі? Бо він гегемон, твою мать, тудить їх налєво! Де ще робітничий клас гегемон? Я бачив товариша Сталіна! А Даладьє ховається від французького пролетаріату в своїх палацах. А ти бачив товариша Сталіна?

— Ні.

— Отож, тудить їх налєво. Я бачив, а ти — ні. Бо я гегемон! Товариш Сталін турбується про робітників. От, наприклад, відмінив заборні книжки.

Заборні книжки носили назву не від слова «забор». А від слова «забирати».

Заборні книжки, або «заборки», — то була модифікація карткової системи. Книжка прикріпляла жителів до магазину, де їм видавали продукт згідно з кількістю членів сім’ї. «Заборки» відмінили зовсім недавно.

Гвоздиков нарешті натискає вимикач і гасить у туалеті світло. Гущенко натискає другий вимикач. Їх усього три — у кожної сім’ї свій. Відповідно загорається лампочка — у кожної сім’ї своя.

Нарешті — в туалеті! Він закриває двері на іржавий шпінгалет. На стіні — три стільчаки для унітазу. У кожної сім’ї свій стільчак. Знімай зі стіни, клади на тріснутий по обідку унітаз, сідай і роби свою справу.

Гущенко глянув у вищерблене дзеркало над умивальником, на своє заспане обличчя. Очі припухлі. Погано спав. Чому? Думав про той холодний, оцінюючий його дружину погляд наркома? Потім бачив про це ж сон. Чому це так запало йому в свідомість? Через чутки, що Берія переслідує жінок? Але ж він не вірив у це! І на тому осоружному прийомі було кілька десятків, а може, й сотня жінок! Що, кожна, на яку нарком кинув оком, може відчувати себе у небезпеці? Нісенітниця! А головне, він має тримати ці свої думки при собі, аби не налякати Марію. Гущенко відкриває холодну воду, що насправді виявилася не холодною, а крижаною.