Станіслав Стеценко - Війни художників

— Від кого виходить ця небезпека, Полю? — серце Гущенка шалено закалатало.

— Я не скажу тобі, — махнув вільною від пензля рукою Сезанн. — Свого часу я, як і ти, одружився. Але я одружився, щоб рухати свій талант уперед. Одружився через гроші! Вони були потрібні мені лише для того, щоб творити. Ні, моя дружина Ортанс не була багачкою. Але мій батько був божевільним банкіром й обіцяв залишити мене без спадку, якщо я не одружуся з матір’ю мого сина. Ти зрозумів: Ортанс мала від мене сина. А він про це випадково дізнався…

Я одружився, але лише для того, щоб і далі віддавати себе всього мистецтву! Ти зрозумів? — він потер підборіддя пальцями і жорстко подивився на Гущенка.

— Ти хіба не любив дружину?

— Вона була тупа й обмежена. Обожнювала дві речі: новий модний напій — лимонад і Швейцарію. І народжувала мені дітей. Після Поля було ще двоє.

До шлюбу я жив на 125 франків на місяць у Парижі. Цього вистачало лише на їжу й одяг або на їжу і курси малярства. Я вибрав друге. Я щодня проходив сім кілометрів, щоб попрацювати з Піссаро на пленері. Мої черевики були стерті до дір! Мій одяг перетворився на дрантя!

Десятки років усі паризькі нікчеми сміялися з моєї творчості! Батько вважав мене невдахою. Салон відхилив усі мої картини як лжемистецтво! Але я не зважав. Я був упевнений, що вони всі ще отримають у пику від історії. Золя сказав, що довести щось Сезанну — це все одно, що змусити Нотр-Дам станцювати кадриль, — він засміявся. — Все одно, що станцювати кадриль!

— Але Еміль Золя написав про тебе книгу, хіба це не визнання? — гаряче заперечив Гущенко.

— Золя — нікчема, — спокійно відповів Сезанн, блиснувши зіницями-вуглинами. — Він зустрічався зі мною, пив зі мною кальвадос, говорив брехливі компліменти, але не вірив у мій талант. Золя — брехун і нікчема! Думаю, він зустрічався зі мною із жалю. До речі, на сто відсотків я упевнився в цьому, коли якраз і прочитав цю його ідіотську книгу. Головний герой схожий на мене, як брат-близнюк. Але тільки зовні, за духом він слабак, який хоче покінчити життя самогубством. Це все лайно. Як на мене, там немає жодної краплі правди. Я — не слабак! А книга — смердюче лайно!

Я помер від запалення легенів. Але повір, покласти життя задля високого мистецтва варто! Щоб потім жити у думках мільйонів. Коли тебе пам’ятає один чи сто, то ти помреш, і в тебе там, — він підвів погляд догори, — не буде нічого. Коли тебе пам’ятатимуть мільйони — ти будеш жити вічно!

— Я згоден з тобою в усьому. Скажи лишень, звідки мені очікувати небезпеки?

Сезанн знову повернувся до Гущенка. Поклав пензля, взяв його за плече і раптом почав зникати в тумані, який скочувався з гір. І заразом почала слабнути рука, що стискала його плече. Гущенко спробував схопити цю руку. Але замість руки схопив повітря. Вигукнув:

— Від кого мені загрожує небезпека, скажи, благаю тебе?!

— Ти мені подобаєшся. Тому скажу. Він схожий на жабу, — сказала людина-тінь, на яку перетворився Сезанн. І тінь повільно розчинилася в блакиті неба.

А далі він прокинувся, бо у Гвоздикова за стіною запрацював гучномовець. Микола Гущенко заплющив, а потім знову розплющив очі. Значить, це був сон! Уже кілька разів йому час од часу снилося, що він розмовляє з відомими художниками. Сьогодні все було наче наяву. Наче Сезанн потиснув йому руку. Він і зараз відчував потиск м’якої, але ще сильної руки. Подих вітру з гір іще лоскотав щоки. Каміння під ногами… Якби не «проклятьем заклейменный» гучномовець Гвоздикова, вони могли б говорити іще. І він дізнався б, якої очікувати небезпеки.

Людина-жаба! Звісно, він відразу зрозумів, про кого йдеться. Людина з очима за скельцями-бульками і холодними, наче дохла риба, руками. Берія! Йому не подобався цей сон. Ох, як він йому не подобався! Утім, чому не подобався? Хіба він буде зважати на застереження, виказані у сні? Він же не вірить у сни. А Берія… Не дивно, що він фігурував у його сні. Вони говорили про нього з Марією. Вона вважала його небезпечним. Звідти і людина-жаба уві сні.

Гучномовець за стіною почав викрикувати новини. У цього клятого Гвоздикова гучномовець, здавалося, працював завжди. Як кажуть, від гімну до гімну. І вмовляння сусідів іноді вимикати його діяли лише день-два. Потім гучномовець відвойовував утрачені позиції.

Погляд Гущенка ковзнув по ліпленню із зефірами й амурами, що прикрашало стелю там, де до неї кріпився абажур. Ліплення явно не відповідало канонам соцреалізму і залишилося від колишніх господарів-буржуїв. Утім, як і старі дерев’яні з фігурним різьбленням панелі. Погляд, ковзнувши кімнатою, опустився до дружини Марії. Вона спала на спині, розкидавши руки по ковдрі. Дихання рівне, на обличчі жодної зморшки, на губах, здається, застигла ледь помітна посмішка. Вираз ніжності, яку не здатен відтворити жоден художник. Вираз обличчя, що свідчить — її душа зараз у якомусь далекому чарівному краю.