Станіслав Стеценко - Війни художників

Хлюпнув в обличчя. Вода наче змила всі його нічні страхи. Почистив зуби зубним порошком «М’ятний». Про зубну пасту можна було забути ще в Парижі. У Москві й «М’ятний» був дефіцитом. Що не було дефіцитом — так це мило. Звісно, «Пральне».

Коли Микола Гущенко повернувся до кімнати, його дружина Марія стояла біля балкона і дивилася у вікно. За склом тренькотів трамвай і кленами шуміла вулиця.

Обійняв її за плечі.

— Прокинулася, мабуть, це я розбудив тебе?

— Ні, я сама… — вона повернула голову і посміхнулася йому через плече.

— Так, повіримо. То чому не спиш?

— Не знаю. Просто не спиться. Чогось мені й досі страшно цієї людини, що підходила учора до нас.

Він здригнувся, і, усвідомлюючи, що вона відчує цей голос його тіла, на мить відсторонився.

— Берії? — запитав якомога безтурботніше.

— Так. Ніколя, ну чому ми не могли залишитися у Франції?

І знову одне й те ж. Він раптом відчув, що це питання починає дратувати його. Швидко придушив у собі це відчуття. Сказав:

— Це було абсолютно неможливо. Ти знаєш, французька поліція могла заарештувати мене. А можливо, й тебе як посібницю радянського шпигуна. В СРСР, звісно, життя не мед — не таке комфортне, але тут і ти і я можемо нічого не боятися. Ти знаєш, скільки ми зробили для СРСР. Все буде чудово. Як би там не було і що б там не говорили, Берія — патріот. Він мусить бути таким, посада зобов’язує його бути таким. Головне — нікому не говори про… Про те, що ми були знайомі з ним. Ніколи і нікому!

Вони обмінялися поглядами. Бо ніколи не називали це ім’я. Воно довгий час було табу в СРСР. Це ім’я було — Адольф. Адольф Гітлер, як його тепер називали на батьківщині — фюрер Великої Німеччини.

Гущенко нікому не говорив про те, що і він, і його дружина були особисто знайомі з Адольфом Гітлером. За це, як він зрозумів, у Радянському Союзі ще рік тому можна було потрапити на Колиму. Нині дещо змінилося. Гітлер начебто став другом СРСР. Але хто знає, чи надовго. Як би там не було, а щодо цього знайомства вони вирішили краще тримати язик за зубами.

Тоді мало хто в СРСР знав, що Гітлер був художником, а ті, хто знав, воліли говорити, що Гітлер був художником нікчемним. Гущенко бачив кілька акварелей Гітлера, які той приносив до художньої школи в Берліні, коли Гущенко заміняв професора Кампфа. І ті акварелі були досить-таки вдалими. Деякі навіть вражали. Гітлер переважно малював старі будинки, храми, ворота, арки, і Гущенко відзначив, що стиль Гітлера нагадує геніального англійця Томаса Ґертіна. Загалом він був непоганим і навіть талановитим художником. Адольф тоді сказав, що вже досить давно не малює, що приїхав з Мюнхена у Берлін усього на тиждень. Його цікавила думка Кампфа про його твори. Але Кампф лежав із запаленням легень, і Гітлеру довелося задовольнитися оцінкою юного помічника Кампфа Гущенка, втім, досить високою. Гітлер спочатку подивився на молодого рисувальника досить зверхньо, але, побачивши його пейзажі, був у захваті. Гітлер приходив до них у майстерню щодня, поки був у Берліні.

На запитання Гущенка, чим він займається зараз, відповідав дуже ухильно. Говорив, що служить у рейхсвері, але ось-ось демобілізується.

Адольф розповів Гущенку, що в часи, коли був на фронті, малював майже постійно. Малювання рятувало його від жахів війни. Для Гітлера було справжнім шоком, коли після газової атаки йому здалося, що він осліп. Найбільше тоді боявся, що не зможе більше малювати.

Тиждень пройшов, і Гітлер зник зі школи Кампфа. А наступного разу Гущенко побачив Гітлера через кілька років абсолютно випадково, коли у справах приїхав до Мюнхена. Він зайшов до пивниці «Кіндель Келлер», аби випити кухоль пива. Але пивниця була забита найрізноманітнішими людьми, багато було робітників, трохи підгулялої молоді, були дрібні підприємці та крамарі. Йому здався знайомим голос людини, яка досить запально говорила до загалу. Він запитав у якогось крамаря: «Хто це?» Той відповів: «Адольф Гітлер».

І лише тоді Гущенко впізнав відвідувача школи Кампфа з Мюнхена. Але як той змінився! На імпровізованій трибуні була зовсім інша, але разом із тим та ж сама людина. Гітлер говорив. Він практично не рухався, лише активно жестикулював. Почав з історії, розповів про капітуляцію Німеччини, про те, як несправедливо обійшлися з нею у Версалі. Таврував комуністів і марксистів. Спочатку промова була досить спокійною. В акценті Адольфа вгадувався австрієць. Гущенко пам’ятав, що Адольф народився у передмісті Відня. Здається, то було невелике містечко — Лінц. Гітлер розкритикував уряд, потім — Версальські угоди, які, на його думку, позбавили німців усього. Він піддав нищівній критиці усіх: військових за те, що не відновлювали силу армії, євреїв, які буцімто наживаються на проблемах німців. Усіх їх, здається, він називав ворогами народу.