Станіслав Стеценко - Війни художників

— Іди й ти, — раптом тихо сказав Сталін.

Берія встав, кивнув головою на знак прощання. Попрямував до дверей. На півдорозі зупинився, зблиснувши скельцями пенсне.

— Йосипе Віссаріоновичу! Що робити з Гущенком?

— Нагадай, хто це? — запитав похмуро Сталін.

— Керівник делегації радянських художників у Берліні. Він виконав завдання. Доповів, що німці збираються напасти на нас.

— А твоя думка?

— Думаю, це деза англійців.

— На чому базуються його дані? — Сталін замислився.

— Той націоналіст з берлінського Українського інституту передав йому німецько-українські розмовники і карти України.

— Мля, деза. Ти думай, що говориш, Лаврентію! А якщо це не деза? Якщо англійці укладуть з німцями мир? Якщо не витримають нальотів Люфтваффе? Гітлер може вдарити по нас. Думаєш, напад на нашу делегацію може щось змінити?

— Гітлер може вибачитися, — припустив Берія. — Відчуття провини…

— Добре. За день до від’їзду проведеш операцію.

— Напад на всю делегацію?

— Напад на делегацію.

— І, звісно, потрібно, щоб були жертви серед художників. Хто серед них найбільш відомий у Європі?

— Думаю — Гущенко.

— Значить, Гущенко повинен загинути. Щоб був резонанс у світі. Щоб Ріббентроп, а може, й сам Адольф, вибачилися перед нами.

Гущенко читав англійську газету, яку взяв у посольстві. Газета друкувала промову Черчилля: «Ми будемо захищати наш острів будь-якою ціною. Ми будемо боротися на узбережжі… ми будемо боротися на полях і вулицях… ми ніколи не здамося, навіть якщо цей острів або більша його частина буде окупованою й ми почнемо помирати від голоду… Тоді Британська імперія буде боротися за морями… поки з волі Божої Новий світ не виступить для звільнення Старого світу» .

У кімнату раптом зазирнула Лілія.

— Гущенко, ви вдома — це чудово, — вона закрила двері й повернула защіпку. — Вибачте, що вриваюся до вас так безцеремонно.

— Нічого. Я до вашої безцеремонності звик. До речі, куди ви зникли? — здивовано запитав Гущенко. — Уже майже тиждень.

— Ви хіба скучили? — вона посміхнулася кутиками губ. Водночас очі дивились на нього холодно.

— Ні. Не дуже, — зізнався він. — Але без вас наче… наче… чогось не вистачає.

— Ага, це, я так розумію, ніби перестав боліти зуб або зник улюблений мозоль. Так?

— Приблизно так. Як точно ви навчилися формулювати мої думки.

— Тим краще. Але я вважаю, що чоловік має принаймні встати, коли входить жінка, не говорячи вже про те, щоб відкласти газету.

Гущенко посміхнувся. Але відклав газету й неохоче підвівся. Вона підійшла і поклала йому руки на плечі. На ній була темна блузка, чорна спідниця і чорна косинка.

— Скажіть іще раз — ні.

Дивлячись їй прямо в очі, він повторив:

— Ні. Не скучив.

— Здається, ми не так давно кохалися. У моєму номері, на підлозі.

— Кохання за завданням — не кохання, а звичайна робота.

— Так. Але для вас то було не кохання за завданням, а зґвалтування, — вона опустила руки. Повернулася і підійшла до вікна.

— Унтер-дер-Лінден схожа на Єлісейські Поля, — раптом сказала Лілія.

— Ви ж не були в Парижі, — здивувався Гущенко.

— Я бачила їх на фото.

Гущенко на секунду замислився:

— Трохи схоже. Якби не було будівлі рейхстагу. У вас траур? — запитав Гущенко.

— Так. У мене трапилася дуже трагічні подія. Померла мама.

— О, вибачте, я не знав. Співчуваю. І сумую разом з вами.

— Уже тиждень тому.

Вона взяла на столі олівець і написала на полях газети: «І я не хочу повертатися в СРСР».

Боїться, що розмову можуть прослуховувати або записувати. Логічно. Чи, може, слова цієї дівчини — продовження великої провокації НКВС? Гущенко взяв олівець з руки Лілії. Рука була холодною, як лід. Написав у відповідь. «Упізнаю роботу Клейста». Кивнув у бік умивальника, підійшов до нього і відкрив кран. Вода зашуміла. Лілія зрозуміла і теж підійшла.

Він запитав тихо, одними губами:

— Це правда чи знову якась гра?

— Чиста правда, Гущенко. Моя мама була там, — кивок голови, — і я не могла чинити, як захочу. Тепер мене нічого не тримає, і я нізащо не повернуся. Чому, я не можу вам сказати.

Вони мовчали хвилину, а може, й більше. Нарешті Гущенко сказав:

— Розумію ваш вибір. Але до чого тут я?

— У мене до вас буде лише одне прохання…

— Але… Чому я маю вам вірити? Ваше прохання може бути провокацією.

— Можете не вірити. Мені все одно. Але щось мені підказує, що я можу на вас покластися.

— Ну, дякую. У принципі, я можу дати вам якусь суму грошей.