Станіслав Стеценко - Війни художників

Я помчав за папером та фарбами і в той же день почав працювати. Закінчивши малюнок, по дорозі до замовниці вирішив, що моя робота має коштувати сто крон. Але за п’ять хвилин я вже вирішив, що сто крон, мабуть, забагато, тому що зазвичай мені платили десять крон. Нарешті я постукав у двері і передав малюнок дамі, він їй дуже сподобався. І ось прозвучало запитання, якого я страшенно боявся: «Скільки коштує ваша робота?» Останні залишки сміливості покинули мене. «Скільки не шкода, мадам», — ледь вичавив із себе я.

Дама знизала плечима, посміхнулася і винесла мені конверт. Я подякував і пішов. Йшов і лаяв себе: чому не попросив сто крон? Пройшов квартал і зазирнув у конверт. Що ви думаєте, гер Нікола? У конверті лежало п’ятсот крон — я був казково багатим!

— Виходить, як художник ви тоді коштували набагато менше, ніж тепер як модель для фотографа, — розсміявся Гофман. Досі на його обличчі була суміш байдужості і невдоволення, мабуть, через те, що фюрер ігнорує його особу і розмовляє лише з Гущенком.

— Сьогоднішній день — це інше, геносе Гофман! — вигукнув Гітлер. — Це зовсім інше! Сьогодні я всі зароблені гроші віддаю партії. Але для мене в той час п’ятсот крон були справжнім скарбом. А для партії навіть мільйон марок — не більш, ніж крапля в океані. Ви повинні навчитися розрізняти мою особистість і партію, Гофман!

— Ви купуєте картини чи вам їх… — перервав Гущенко мовчанку, яка запанувала на мить, але відразу ж прикусив язика. Кинув швидкий погляд на Гітлера, чи той, бува, не образився. Гофман скривився.

— Не бентежтесь, мій любий учителю, ви запитуєте, чи купую я ці картини за гроші? Так, тільки так. Звичайно, я сам не займаюся розрахунками, це робить мій ад’ютант або камердинер. Ось цих «ченців» я купив за 5000 марок і вважаю, що задешево. Хіба не так, ви подивіться на колорит, на відпрацювання деталей, — Гітлер устав, указуючи на окремі місця на полотнах. Повернувся, сів майже в тій самій позі — права рука опущена, ліва лежить на столі долонею вниз.

— Розкажіть щось про себе, гер Гущенко, — сказав після недовгої паузи.

— У мене все просто: дружина, син. Я малюю…

— Це чудово! Дружина, син!

«Добре, що ти не знаєш, що моя дружина, та дівчина, яку ти колись водив у музей, а потім, дізнавшись, що вона єврейка, — ганебно втік, — подумав Гущенко. — А то розмова могла б і не склеїтись».

— Сім’я — це чудово! — очі Гітлера заблищали. Обличчя ожило. Він заговорив, жваво жестикулюючи. — Знаєте, яка у мене найзаповітніша мрія? Ніколи не відгадаєте, мій молодий учителю. Коли я виконаю свою місію, кинути це все. Відійти від політики і жити в маленькому німецькому містечку, наприклад, у тому ж моєму рідному Лінці, з Євою і своєю вівчаркою Блонді… Мати невеликий чистий будиночок із двором і садом…

Гущенко вирішив не питати, хто така Єва. Урешті-решт, можна це питання поставити Гофману. І раптом згадав, як у майстерні Гофман сказав йому: «Це Єва Браун, ви про неї ще почуєте». Значить, ось вона хто, ця Єва Браун! Коханка фюрера!

Гітлер повів розмову, яка стосувалася напрямків мистецтва. Дорікнув Гущенкові за те, що той позитивно висловився щодо новітніх течій, зокрема імпресіонізму.

— Гер Гущенко, те, що нав’язувалося світові й німецькому народу у якості творів мистецтва в галузі живопису — це звичайна мазанина. Це все лобіювалося євреями. Вони сотнями публікували позитивні рецензії про це лайно! А німецький народ вірив усьому, що друкували газети. Німці завжди занадто вірили газетам. Тільки у 33-му році, чуєте, гер Гущенко, у 33-му, коли ми прийшли до влади, нам удалося покінчити з усією цією вбогістю! І ще, гер Гущенко, раджу вам відвідати в Мюнхені Дім німецького мистецтва, і ви зрозумієте, що є для нашої партії, для націонал-соціалізму і для німецького народу справжнім мистецтвом, а що ні.

Гущенко, не вважаючи за можливе заглиблюватися в суперечку із самим фюрером німецького народу, погодився, що все справді не так однозначно із сучасними напрямками в мистецтві.

Потім Гітлер запитав, чи зустрічався Гущенко зі Сталіним. І дізнавшись, що ні, почав ставити купу запитань про стан справ у радянському суспільстві.

Урешті-решт резюмував:

— У Росії євреї у своїй фанатичній дикості загубили 30 мільйонів, безжалісно перерізавши одних і віддавши на нелюдські муки голоду інших. І все це тільки для того, щоб забезпечити диктатуру над цілим народом невеликої купки єврейських літераторів і політичних бандитів. Сподіваюсь, є якась надія, що Сталін змінить цю ситуацію. Хоча і у цьому я не впевнений.