Станіслав Стеценко - Війни художників

Гофман привітав його підняттям руки у нацистському вітанні.

— Доброго дня, гер Гітлер.

— Салют, Гофман, — Гітлер, широко посміхаючись, потиснув Гофману руку і всадовив у крісло, сам сів навпроти. Відкинувся на спинку в своїй звичній позі — праве плече вище лівого, права рука опущена на підлокітник крісла. Ліва лежить на столі долонею вниз.

— Що у вас нового, Гофман?

Малося на увазі — що нового в культурному житті. Гофман мав інформувати фюрера про фільми, оперні та балетні вистави Берліна, музейні новинки.

— У Берліні — «Весела вдова», диригує Легар, — Гофман дістав із кишені записник, погортав і пішов з козирів.

— Легар! — Гітлер мрійливо закотив очі. — Господи. Старий добрий Легар! Знову Легар. Скільки ж йому зараз років?

— За сімдесят.

— Фантастика! Легару за сімдесят, а він ще за диригентським пультом. Я повинен це бачити, Гофмане!

— Добре, я замовлю квитки в урядову ложу. Балет.

— Ні, мене останнім часом чомусь дратують ці облягаючі трико танцівників. З жінками — все нормально. Естетично. Танцівники у трико викликають у мене відразу. Давайте наступного разу.

— Продовжується виставка радянських художників під керуванням Гущенка.

Гітлер замислився, потер лоба, нарешті сказав:

— Я хотів би, Генріху, поговорити з вами про цього художника Гущенка. Він не йде мені з думки. Ви знаєте, Гофман, цей художник — це завершення моєї юності. Останні спроби у малюванні. І початок політичної кар’єри. Це моя люба Гелі, це роки боротьби, це роки мрій, які тоді здавалися нездійсненними, а сьогодні — стали цілком реальними. Ви знаєте, дорогий Генріху, я півроку тому їздив до Лінца. У місто своєї голодної юності. Блукав там вулицями. Кілька годин. І ходив би ще, якби не охорона і якби не почав збиратися натовп городян. Такі моменти для мене дуже дорогі. І трапляються дуже рідко.

Ось і цей художник. Я хотів би з ним зустрітися. Але щоб про це знали лише він і ви. Офіційно я не можу з ним бачитися, не можу — за статусом. Та й, можливо, це матиме для нього якісь негативні наслідки. Не знаю, як це сприйме той різник Сталін. Хочу, щоб ви влаштували мені цю зустріч.

«Мерседес» Генріха Гофмана з Миколою Гущенком, якого Гофман щойно забрав з готелю, раптом повернув не до фотоательє Гофмана, а на Вільгельм-штрасе у бік Нової рейхсканцелярії.

На здивований погляд Гущенка Гофман відповів посмішкою:

— Гер Гущенко, у мене є для вас просто надцікава інформація про фюрера. Сподіваюсь, ви ще пишете свою книгу? — він продовжував посміхатися, час од часу відволікаючись від дороги і кидаючи погляд у бік Гущенка. — Я не мав права говорити досі, аби ви не побігли доповідати в своє посольство, але зараз повідомляю вам: ми їдемо в рейхсканцелярію. Фюрер хоче вас бачити.

— Фюрер, мене?! — не повірив своїм вухам Гущенко.

— Так, саме вас. Сказав, що ви — це один зі спогадів про його останні мистецькі роки на межі поринання в політику і таке інше. Фюрер дуже дорожить такими моментами свого життя. Зустріч неофіційна. Раджу вам тримати її в таємниці, щоб товариші з Кремля не пришили вам зраду. І не зробили ворогом народу.

— Але справді, я мав би погодити, — спантеличено розвів руками Гущенко.

— Нічого. Якби ви щось погоджували, то зустрічі б не відбулося. Впевнений, що ви зараз спробуєте вигадати якусь дурницю. Що вам треба одягнути нові підтяжки або вимити шию перед зустріччю. Такі побажання враховані не будуть. Сподіваюсь, ви не будете вистрибувати з автівки.

І взагалі, вважайте, що нічого не було. Ми з вами просто поїхали в ательє вашого друга, сподіваюся, можу так себе називати, геносе Гофмана. Посольство ж не заперечує проти ваших зустрічей зі мною, — Гофман іще раз уважно глянув на Гущенка. — А по дорозі заїхали в один ресторанчик на Вільгельмштрасе. І провели там півгодини. Як вам версія? Про зустріч із фюрером будемо знати лише ми з вами. Ті, хто випадково побачить нас у рейхсканцелярії, вас не знають, не ставлять зайвих запитань і вміють тримати язик за зубами.

Гущенко промовчав. Дійсно, не буде ж він вистрибувати з автомобіля Гофмана.

— По очах бачу, що не заперечуєте. Дякуйте богові, що я близький друг фюрера. Якраз і зможете поставити всі свої запитання. Але, повторюся, про цю зустріч — нікому ні слова. Це — у ваших інтересах.

Машина промчала повз монументальну будівлю нової рейхсканцелярії з гвардійцями «Лейбштандарту СС Адольф Гітлер» у парадній формі біля входу і повернула у невеликий прямокутний двір, над яким нависали сірі мармурові колони, увінчані орлами. Після прискіпливої перевірки їх пропустили. Вони увійшли через бічний вхід повз завмерлих високих охоронців у блискучих шоломах. Піднялися сходами. Тут їх зупинили ще двоє охоронців. Далі вони потрапили у велику залу з викладеними мозаїкою стінами. Пройшли коридором і опинилися у величезній галереї завдовжки близько 200 метрів. Кімната для прийомів. Два височенних блондини-есесівці відчинили перед ними подвійні двері висотою у два, а може, й у три, зрости людини. Клацнули підборами і підняли руки у партійному вітанні.