Станіслав Стеценко - Війни художників

Під людьми з Комінтерну малася на увазі та ж Вірочка Давидова, яка вчора повернулася з гастролей в Ленінграді. Сталін обіймав Давидову за плечі. На пересувному столику були рештки вечері і дві порожні пляшки — від білого «Цинандалі» і червоної «Хванчкари». Ці дві марки разом з «Кіндзмараулі» теж були серед найулюбленіших у Сталіна.

Блуза на Давидовій була розстібнута. Коли увійшов Берія, вона швидко застебнула її, відсторонилася від «вождя народів» і пересіла на стілець.

Давидова була на голову вища за Сталіна. Це особливо кидалося в очі зараз, коли вона сиділа поряд з ним.

— Чого тобі, Лаврентію? Тобі ж сказав товариш Поскрьобишев, що ми дуже зайняті! Що такого екстраординарного мало статися, аби ти примчав сюди? Троцький наклав на себе руки чи Британія капітулювала перед Адольфом Гітлером? — саркастично запитав Сталін.

— Йосипе Віссаріоновичу, — Берія не ризикнув назвати при Давидовій Сталіна Кобою. — Дійсно, справа дуже термінова і надсекретна, я вирішив, що не варто телефоном.

— Треба довіряти радянським зв’язківцям. Чи в тебе, керівника НКВС, є у комусь сумнів, і ти нічого не робиш для того, аби зупинити діяльність ворогів народу?

— Ні. Але справа дуже незвичайна, — нервово белькотів нарком.

— Ну добре, Вірочко, вийдіть на хвилину, нехай цей нечемний і настирний грузин — товариш Лаврентій, нам скаже кілька слів наодинці.

Берія провів поглядом Віру Давидову, зробив крок до Сталіна, впевнений, що вождь запропонує йому присісти в крісло, яке щойно звільнила Давидова. Але вождь цього не зробив.

— Я послав свого помічника товариша Саркісова до дружини того художника, що ми направили в Берлін, у справі нагляду за нею, але невідомі його жорстоко побили. Зламали щелепу, кілька ребер.

Сталін устав, пройшовся кімнатою з кутка в куток. Ховаючи посмішку у вусах, зупинився спиною до Берії:

— Ти мене дивуєш, Лаврентію. Невідомі побили помічника не когось, а самого… — Сталін зробив акторську паузу, повернувся і підняв руку з відставленим вказівним пальцем, — наркома внутрішніх справ. А ти не можеш з’ясувати хто, і не знаєш, що робити. А може, ти не на своєму місці?

— Кобо, давай ми будемо наглядати за дружиною Гущенка. І тоді не буде жодних проблем.

— За дружиною майбутнього героя? А що трапилося? Навіщо їй нагляд? Хіба щось загрожує жінці на абсолютно безпечних вулицях столиці Країни Рад — міста Москва?

— Я вирішив, що, поки він за кордоном, потрібно встановити за нею нагляд.

— Ти вирішив? А може, ти вирішив, що мені рівня?! Може, ти вирішив, що і з товаришкою Давидовою можеш переспати? Чи з товаришкою Поліною Жемчужиною?

Берія від цих слів вождя просто онімів. Завмер, ковтаючи слину і не знаходячи, що сказати.

Сталін повернувся — тепер очі його метали блискавки. Від посмішки не залишилося й сліду:

— Ах ти, суко, так ти з жінкою того художника переспати хочеш? Присилувати до інтиму дружину майбутнього Героя Радянського Союзу?

— Кобо, баби — то м’ясо! Тобі що, для товариша по партії м’яса шкода?

Сталін сказав повільно й тихо, майже прошепотів, дивлячись Берії просто в очі:

— Лаврентію, ти, може, дійсно вирішив, що рівня мені, почав забуватися? То ми можемо дещо нагадати. Ти, може, забув, як закінчив твій колишній начальник і німецько-польський шпигун Єжов? Забув? Забув, що він готував виступ проти партії? То, може, й ти задумав щось? Може, знюхався через свій іноземний відділ із Троцьким? Ти — брудний черв’як!

Від цього шепоту Сталіна кров стигла в жилах. Берія мовчав. Він зрозумів, що підійшов до межі, котру переступати смертельно небезпечно. Зрозумів, що ще кілька слів, і Власик повезе його до Бутирки, а звідти у крематорій, де він перетвориться на кілька жмень попелу, які поховають у загальній могилі Донського монастиря.

Сталін підійшов до стола, зламав дві цигарки, набив люльку. Дивлячись повз Берію, гукнув:

— Власик!

На порозі за спиною Берії з’явилася висока постать вірного охоронця. У Берії по шкірі пробіг мороз. Серце шалено закалатало. Кров гупала в скронях, ноги тремтіли:

— Що це за людина зайшла до мого кабінету?

Берія здивовано втупився у вождя, але, уздрівши його незрячий погляд, злякано сказав:

— Це ж я, Лаврентій Берія! Товаришу Сталін…

Сталін дивився крізь нього. Кудись у стіну. Ніби його, наркома Лаврентія Берію, не чув і не бачив.

Власик мовчки стенув плечима.

— Я запитую тебе, начальника охорони, хто цього невідомого впустив сюди? Що він тут робить і чого від нас хоче?