Станіслав Стеценко - Війни художників

— Із цього я починав, але це не найкраща робота. Найбільш вдала — ця, — сказав Деґа, кивнувши на полотно, і за мить зник, не закінчивши фразу.

Сталіна мучив зубний біль, і він поїхав на Ближню, де його чекав найкращий в СРСР дантист, професор медицини Антон Губерман.

У Берії таким чином видався єдиний за останні два тижні вільний вечір.

Сидячи в своєму кабінеті, він відкинувся на спинку шкіряного крісла й потягнувся так, що хруснули суглоби. Крикнув, щоб було чути в приймальні:

— Саркісов!

На порозі виріс вірний помічник.

— Слухаю, товаришу Берія!

— Нарешті — свобода! Іноді я жалкую про часи, коли ще не був наркомом. Де там ця дружина художника? Давай її на конспіративну на Кутузовський! Даю годину.

Марія Гущенко повільно йшла Біговою вулицею в дитсадок за Шуриком. Після візиту невідомого пройшло вже багато часу, і вона майже заспокоїлася. Згадала слова чоловіка про те, що у них величезні заслуги перед Радянською Росією і що вони знаходяться під захистом могутньої організації НКВС. Звісно, то був хтось із його друзів. Двері на сходи, мабуть, випадково не замкнули на ключ — можливо, Гвоздикови. А протяг? Могла ж вона помилитися? Внутрішній голос говорив їй — ні. Але вона сама переконувала себе — так. Звісно, могла забути, що не причинила балкон. Замислилася. Думала, що причинила. А виявилося — ні.

Ось і дитсадок. Синій паркан. За ним ігровий майданчик — дві каруселі, дві пісочниці, дерев’яна гірка.

Як завжди, вона зупинилася біля паркану. Окинула поглядом дітей і не побачила Шурика. Де він? Може, сидить на горщику в приміщенні?

Швидко пройшла у хвіртку. Незрозуміла тривога зростала в її душі. Шурик, звісно, в будинку. Вона піднялася сходами, штовхнула двері. На стіні в оточенні намальованих метеликів висів плакат. На плакаті було зображено ліс, підпис внизу: «Малюче, знайди на малюнку трьох шпигунів, які сховалися за деревами». У глибині свідомості з’явилася думка: «Хіба можна таке вішати в дитсадку?», та відразу зникла. Назустріч Марії встала вихователька.

— А де… — навіть не привітавшись, вона кинулась до виховательки. Вихователька дивилася на неї широко розплющеними очима:

— А Шурика немає. Зайшов офіцер НКВС. Такий високий, ставний, у петлиці три ромби. Здається, старший майор. Сказав, що завезе його додому. Що ви доручили йому. Я подумала… Виникла проблема… Ви знаєте, як буває, — вона злякано піднесла долоні до рота.

— Яка проблема? — У Марії відразу пересохло в роті й молотом загупало у скронях. — Je n'ai pas de problèmes! — з переляку вона перейшла на французьку. — У мене немає жодних проблем! Де мій син Шурик?!

— Я думала, НКВС має право. Він сказав — відвезе додому.

Зрозуміло. Вихователька подумала, що батьків Шурика заарештовано!

Так, мабуть, тут уже бувало. Якщо батьків заарештовують, дітей віддають у дитячий будинок. Щоб із них виховали гідних будівників комунізму. Марія кинулася до хвіртки. Побігла вулицею, хоч їй і здавалося, що від страху у неї ось-ось підігнуться ноги.

— Добре, зараз покатаємо тебе на автомобілі, — сказав Саркісов, саджаючи малого Шурика в машину. — Хочеш покататися?

— Хочу, — погодився малюк, діловито озираючись і простягаючи руку до приладового щитка. — Ми поїдемо до мами?

— Поїдемо. Трохи пізніше, — Саркісов передав малюка капітану НКВС Шилову.

— Я хочу кермувати! — безапеляційно заявив Шурик. — Або ми маємо зараз же їхати до мами!

— Сиди малий і нічого не чіпай! — сказав Шилов.

— Шилов, я зараз відвезу його матір до Лаврентія. А ти залишишся і приглянеш за малим.

— Як «приглянеш»? — зробив круглі очі Шилов. — Що я, нянька?

— Мля, мене не стосується. Не могли ж ми залишити його в дитсадку до завтра! Нам зайвий розголос навколо цієї справи не потрібен. Думай! Погуляй чи зводи в кіно. Нагодуй морозивом, урешті-решт! Прояви оперативну кмітливість. Кудись же я його маю подіти, чорт забирай!

— І доки мені за ним дивитися? — невдоволено запитав Шилов.

— Доки я тобі не дозволю відвезти його додому! Допізна. А може, й до ранку. Вона вдома?

— Так точно, щойно була.

Саркісов вийшов з машини і попрямував по тротуару до будинку, в якому жили Гущенки. Він ішов, не звертаючи уваги на оточуючих. Наче криголам, що трощить кригу. Двоє перехожих, які трапилися назустріч, поступилися йому дорогою. Він зайшов у під’їзд, піднявся до квартири, простягнув руку до дзвінка, але відразу йому в лоба уперлося дуло пістолета ТТ.