Станіслав Стеценко - Війни художників

Радіо транслювало промову Черчилля у парламенті. «Ми будемо битися до кінця. Ми будемо битися на побережжі, в полях, на вулицях міст! Ми ніколи не здамося!»

Повернувшись, Кобулов довго дякував і тряс йому руку. Але Гущенко майже не чув слів. Вийшовши з посольства, увесь день бродив Берліном, врешті-решт, вийшов до Ленвер-каналу, довго сидів там на лавці, дивився на воду і, лише замерзнувши ледь не на бурульку, повернувся в готель.

Уночі йому наснилася велика зала з відполірованою до блиску тисячами ніг паркетною підлогою. Біля стіни, тримаючись за станок, робили па юні балерини. Біля вікна стояв мольберт із полотном. На полотні робив швидкі мазки невисокий чолов’яга з видовженим обличчям, пропорційними рисами, охайно підстриженою бородою й вусами. На полотні швидко з’являлися контури балерини.

Гущенко відразу впізнав його — Деґа. Він помер за кілька років до того, як Гущенко з’явився в Парижі. Але слава його гриміла по всьому світу, не кажучи вже про Париж. Портрети, фото, виставки.

— Балет, тільки балет, — зауважив Гущенко, подивившись на полотно.

— Це улюблене, — не повертаючись, відповів чолов’яга.

Гущенко був упевнений, що Деґа знає, з ким розмовляє.

— Хочу запитати, як тобі вдається так чітко схопити мить?

— Відповісти чесно? — Деґа повернувся, очі-вуглини блиснули на сонці, промені якого снопами вривалися у прочинені вікна.

— Прошу тебе, чесно.

— Мені допоміг прогрес — з’явилася фотографія, — Деґа окреслив рукою прямокутник у повітрі.

— Коли я дивлюся на твоїх балерин, то чую шум залу і звуки музики. Легкі кроки підмостками сцени. Це вражає!

— Значить, я досягнув, чого прагнув! — радісно вигукнув Деґа.

— Досягнув і відрікся від імпресіонізму, — Гущенко спробував спрямувати розмову в цікавому для себе напрямку.

Майстер не заперечував:

— Так, але тільки коли став Деґа! Деґа не потрібен стиль. Я сам стиль! — із запалом сказав він, киваючи на полотно. Продекламував:

Потім додав:

— Над кожною миттю, залишеною на полотні, якщо чесно, я працював місяцями. Дуже довго.

— Це вимагало зречення? — запитав Гущенко.

— Повного, — відповів Деґа. Став до полотна і знову заглибився в роботу.

— Але ж, я пам’ятаю, батько-банкір дозволяв тобі жити безбідно? — допитувався Гущенко, підступивши до мольберта з іншого боку.

— Після смерті все його багатство пішло на покриття наших боргів, — продовжуючи працювати, відповів майстер. — Гроші зникли. Як дим.

— Ти страждав?

— В останні роки я нічого не бачив, я просив у Бога смерті. Я не міг жити не малюючи.

— І…

— Тепер я щасливий, бо знову малюю.

— Ти не був одружений, я знаю. Але…

— Ніяких але. Я був одружений із живописом.

— Хіба це можливо?

— А то! Німецький фюрер говорить, що одружений з Німеччиною.

— Але ж поклик тіла! Хіба тобі ніколи не потрібна була жінка? Чи ти був вуаєристом? Усі ці напіводягнені чи навіть оголені балерини навіюють підозри.

— Що таке вуаєрист? У наші часи не було цього слова.

— Ти отримував задоволення від споглядання жіночого тіла?

— Так, отримував і малював його. Кожен митець має бути вуаєристом…

— Я не зовсім про те. Але я про потреби плоті.

— Я був завсідником кількох будинків розпусти. Мене там знали й зустрічали, як дорогого гостя. У мене було кілька улюблених повій. Вони завжди були мені раді. Цього мені було достатньо.

Років у сорок я вже був при грошах. А тих жінок цікавили лише гроші. Їм було плювати на мистецтво. А мені було плювати на жінок. Важливо було, щоб вони не намагалися розлучити мене з мистецтвом, — Деґа знову глянув через плече, його погляд говорив: не відволікай мене від роботи.

— Я вже йду, — сказав Гущенко. — Але скажи мені… Ти хіба не хотів залишити після себе дітей?

— Я залишив сотні геніальних (я був упевнений, що вони геніальні) робіт. Це мої діти! Тепер я малюю ще краще. Але поки живий, ти не зможеш це побачити.

— Шкода.

— Мене пам’ятають? — через плече він кинув погляд на Гущенка.

— Так. На твою честь названо кратер чи то на Місяці, чи то на Меркурії.

— Кратер на Місяці? Мені це байдуже! Мене цікавить лише життя моїх робіт.

— Світ вважає, що ти геній. Я люблю твоїх «Спартанських дівчат, які викликають на поєдинок спартанських юнаків».