Станіслав Стеценко - Війни художників

— За дорученням товариша Берії! — роздратовано сказав він, не відводячи очей від чорного ствола, що зазирав йому в очі. — За особистим дорученням наркома внутрішніх…

— Мовчати, — жорстко, тоном, що не допускав заперечень, сказав той, хто тримав у руці пістолет.

Невидима рука висмикнула у нього зброю з кобури на поясі.

— Як ви смієте, та я вас у тюрмі згною… — грізно сказав Саркісов. Подумав: «Вони не дослухали, про якого наркома йдеться». Однак не наважився поворухнутися і відвести погляд від смертоносного ствола.

— Ах ти, суко, він ще погрожує! — з насмішкою зауважив за спиною другий, не такий жорсткий, але не менш нахабний голос.

Саркісов здригнувся від цих слів. Не те, щоб вони його здивували, він і сам не раз називав суками всю цю контрреволюційну сволоту, шкідників і ворогів народу. Просто з ним так давно ніхто не розмовляв. Крім, хіба що, товариша Берії.

Значить, тут щось не так! Значить, тут може бути сила, більша за силу товариша Берії? Але чия? Хіба є в Радянському Союзі сила, потужніша за силу товариша Берії? Звісно, ні!

Ці думки пролетіли у нього в голові миттєво. Він ще спробував опиратися, та його схопили, викрутили руки так, що хруснули суглоби, начепили на них кайданки, потягли сходами і, ніби мішок з картоплею, вкинули у ЗІС на підлогу за переднім сидінням. Четверо залізли слідом. По тому, як хитнувся автомобіль і хряснули дверцята, він зрозумів, що один сів наперед. Троє сіли позаду, він це зрозумів тому, що всі троє поставили на нього ноги, немов на автомобільний килимок. Це було жахливо! Саркісов лежав у них під ногами і по ньому човгали їхні чоботи. У ніс бив густий дух вакси. Вони не зважали на нього, жорсткий підбор чобота проїхав по його вухові, і він, ховаючи обличчя, ткнувся в брудне гумове покриття. Краєм ока він все ж спробував роздивитися їхні обличчя.

Жахливі обличчя м’ясників з низькими лобами і важкими щелепами! Але щойно він підвів голову, як отримав дуже болючий удар підбором по вуху й щелепі. І довелося знову ткнутися обличчям у підлогу. У мозку стугоніло: хто посмів підняти руку на помічника товариша Берії? Що це — зрада? Англійський десант захопив Москву? Сам товариш Берія наказав його взяти в оборот? Але за що?

Водій машини Саркісова капітан НКВС Шилов здивовано підвів очі на новенький ЗІС, що, верескнувши гальмами, зупинився поряд.

З машини вийшла людина в цивільному. Упевнені рухи, жорсткий погляд. Шилов нервово засовався на сидінні.

— Вийдіть, будь ласка, з машини, — сказав чоловік.

— Це машина старшого майора держбезпеки товариша Саркісова, — невдоволено сказав Шилов. Звичайно прізвища Саркісова було достатньо, аби будь-хто забрався геть.

— Я добре знаю, чия це машина, — цивільний дістав посвідчення і тицьнув в обличчя водію.

— Старший майор НКВС Вєтров. Особиста охорона товариша Сталіна. За наказом товариша Власика ви поведете машину в парк. Товариш Саркісов поїде з нами.

— Єсть! — козирнув Шилов.

Особиста охорона товариша Сталіна — це дуже серйозно! Особиста охорона вождя виконує лише його особисті накази! Тут ні ім’я товариша Саркісова, ні навіть ім’я наркома товариша Берії не мають жодної ваги. Шилов вийшов і виструнчився.

— Хлопчика ми заведемо додому, — додав полковник у цивільному. — Ви їдете негайно.

— Єсть! — козирнув Шилов.

Цивільний обійшов автомобіль і відкрив дверцята:

— Пішли, малий.

Марія добігла до свого будинку. Серце шалено калатало десь на рівні горла. Ноги відмовлялися підкорятися. Схопилася за брудно-зелений паркан, що оточував будинок, і побачила: її сусідка Євдокія Никанорівна тримає за руку Шурика. Вона, не тямлячи себе від пережитого жаху, кинулася до старої й схопила сина на руки:

— Сашо, Сашуню! — притисла його до грудей.

— Якийсь військовий зайшов до нас у двір і просив завести малого додому, — сказала Євдокія Никанорівна, з осудом дивлячись на Марію.

Та Марії це вже було байдуже. Вона із сином на руках побігла до своєї кімнати. Закрила двері, грюкнула защіпкою. Цілуючи і зрошуючи його сльозами, говорила:

— Сашо, où avet-tu été? Де ти був?! Де ж ти був?!

— Катався на машині — великій-великій, чорній-чорній, — гордо відповів хлопчик, руками показуючи, яка була велика машина.

Марія сіла на ліжко, не відпускаючи малюка, і лише тоді перевела подих. Що це могло бути? Його забрали помилково? Але як дізналися їхню адресу? Боже, у кого запитати?

Саркісова засліпило світло. І він, закриваючись від нього, підняв сковані браслетами руки до обличчя.