Станіслав Стеценко - Війни художників

Це була приймальня фюрера. Тут нудьгували, очевидно, очікуючи прийому, кілька чиновників — більшість у чорній партійній уніформі. Гущенко ковзнув поглядом по їхніх обличчях, але не впізнав жодного. Гофман з кількома поручкався і попросив одного, мабуть, ад’ютанта, доповісти про себе. Гущенко був упевнений, що їм доведеться чекати досить довго. Але — ні. Ад’ютант швидко повернувся і, засмутивши усіх «людей у чорному», запросив їх до наступної зали. Ще четверо охоронців у парадній формі, клацання підборами — і вони потрапили до святая святих — кабінету фюрера.

Гітлер сидів за величезним робочим столом. Він підняв голову. Широко посміхнувся і з простягнутою рукою дрібними кроками пішов назустріч Гущенкові. Фюрер був у коричневому піджаці, чорній краватці й чорних брюках. Жодних ременів, портупей, орденів чи погонів, традиційних для його оточення.

Рукостискання було досить млявим, але посмішка залишилась такою ж широкою, як і в першу мить.

— Здрастуйте! Здрастуйте, мій юний учителю. Як ви змінилися! Постаріли! Ні, подорослішали! Скільки часу пройшло! Як ви? Де ви? — він зробив крок назад і поглядом зміряв Гущенка з голови до ніг.

— Ось у Німеччині з робочим візитом, — Гущенко широко посміхнувся у відповідь. — Виставка радянського декоративного мистецтва.

Він відзначив, що Гітлер за десять років теж дуже змінився. Постарів. З’явилося багато зморщок — на лобі, біля рота. Обличчя розпливлося, він став сутулим і значно огряднішим. І, головне, це був не той войовничий фюрер нації, якого він бачив на трибуні й який однією фразою вводив в екстаз тисячі людей. Зараз це був немолодий, втомлений одноманітною роботою бюргер, який зустрів давніх друзів.

— Сідайте! Сідайте ж! Ви теж, Гофман, сідайте, — він повів їх до крісел навколо чайного столика у протилежному кінці кабінету. Гукнув камердинера, і той поставив перед Адольфом традиційну чашку чорного чаю, перед Гофманом і Гущенком — бокали білого вина. Посередині — вазу з печивом і поряд іще одну — з вершковими тістечками, улюбленими ласощами фюрера.

— Гофман любить вино, ви теж не відмовте собі у бокалі. Вино гарне. Італійське. З особистих погребів дуче Муссоліні. Ви зараз пересвідчитеся, — млява посмішка так і не зникла з обличчя фюрера. — Гофман говорив, що я дуже хотів зустрітися з вами?

— Так, — Гущенко кивнув. Узяв бокал, пригубив. Помітив, що рука ледь помітно тремтить, — історичний момент. Поряд з ним — володар Європи. Якому, він, Гущенко, зобов’язаний життям.

— Я дуже ціную моменти з мого минулого, коли ще не було всього цього, — він жестом махнув у бік приймальні, обвів рукою кабінет. — Цієї показної мішури. Те життя було справжнім, без розрахунку чи підлабузництва. Якщо то був друг — то друг, якщо ворог — то ворог. Але що робити: обрав шлях — треба йти ним до кінця.

Фюрер нервовою рукою узяв чашку і зробив ковток:

— Ви, гер Гущенко, я бачу, не тільки малюєте?

— Так, на жаль, важко присвятити себе чистому мистецтву, доводиться заробляти на хліб щоденний. А ви, я бачу, не відвернулися від мистецтва. Обрали для інтер’єру гарні роботи, — Гущенко вказав на стіну, де висіли дві роботи Грюцнера.

— Так, гер Нікола. Це мої улюблені. Нині мені так не вистачає світу мистецтва! Ось ви — це світ мистецтва! Зустріч із вами — маленьке свято. А Грюцнер, — він кивнув у бік картин, — це моя давня любов. Ще юнаком, у Відні, я якось побачив у вікні картинної галереї роботу Грюцнера, дуже схожу на цю, — сказав Гітлер, показуючи на картину із зображенням старого ченця. — Я боязко увійшов і запитав, скільки вона коштує. Виявилося, що набагато більше, ніж я міг собі дозволити. Господи, подумав я, чи вдасться мені домогтися такого успіху в житті, щоб я зміг купити собі Грюцнера? Тоді я думав, що коли зможу повісити у своїй кімнаті Грюцнера, то буду найщасливішим зі смертних.

— Але ж вдалося! — посміхнувся Гущенко своєму колишньому учневі.

— Так, гроші для мене сьогодні майже нічого не важать. Я навіть почав забувати, як вони виглядають. Але були ж часи, коли я намагався заробляти на хліб малюванням. Намагався знайти власний стиль.

— І — небезуспішно, — Гущенко похвалив фюрера. Вирішив, що трохи підлабузництва не завадить. — Я пам’ятаю ваші роботи. І тоді ж говорив, що у вас вправна рука.

— Дякую, гер Нікола. Так ось, коли я заробляв малюванням на хліб… Якось мене рекомендували одній літній дамі, яка жила у фешенебельному районі Відня. Вона зустріла мене не порозі свого будинку і сказала, що сьогодні у неї мало б бути золоте весілля, але її чоловік помер, і, в пам’ять про сьогоднішню дату, їй дуже хотілося б одержати зображення церкви, в якій вони колись вінчалися. Це зображення нагадувало б їй часи, коли вони були разом.